Сто років тому вперед - Кір Буличів
— Тоді чого ж ти город городиш?
— А тому, що вона з майбутнього.
— Звідкіля?
— З майбутнього. Вона живе через сто років!
— Слово честі?
— Навіщо я буду тобі брехати? Я її там своїми очима бачив.
— Де?
— У майбутньому, де ж іще.
— Я від тебе збожеволію! — сказав Фіма Корольов. Він аж спітнів од хвилювання, хоч було зовсім не жарко. — А як ти опинився в майбутньому?
— Є деякі речі, яких я розповісти не можу. Але це не означає, що не довіряю. Просто я стільки всього накоїв, що небезпечно тебе вплутувати.
— Мені не страшно, — заспокоїв Фіма. — Якось дам раду. Ти про себе турбуйся.
— І турбуюсь. Але ти будеш слухати?
— Авжеж. Слухаю.
— Отже, я потрапив у майбутнє… Стій!
— Що таке?
Боком, боком Коля швидко сповз із лавки й сховався за неї. Фіма перегнувся назад через спинку й запитав:
— Ти зовсім з глузду з’їхав?
— Не дивись на мене! Сиди, ніби ти один. Я загинув!
Тон був такий, що Фіма зрозумів — не до жартів. Він дістав із портфеля книжку, розгорнув її, спитав, не повертаючи голови й намагаючись не ворушити губами:
— Хто?
У відповідь із-за лавки почувся шепіт:
— Бачиш товстий іде по алеї?
Алеєю поволі йшов товстун розміром у три чоловіки, в темних окулярах і довгому плащі майже аж до землі. Незважаючи на опасистість, він ішов швидко і весь час крутив толовою, наче когось видивлявся. Порівнявшись із Фімою, товстун уважно оглянув його, але Колі не помітив.
Та коли товстун уже пройшов мимо, мало все не загинуло. Коля раптом оглушливо чхнув, так що Фіма від несподіванки підстрибнув.
Товстун зупинився й огледівся.
Фіма заходився витирати ніс долонею, вдаючи, що це він чхав.
— Даруйте, — перепросив він товстуна.
Товстун зітхнув і пішов далі.
Нарешті Коля осмілився вилізти з-під лавки.
— Ми ледь не попалися, — сказав він.
— Це мені подякуй. Ти чхав, а я за тебе нежить удавав. Хто цей чоловік?
— Ходімо мерщій. Тут другий може бути. А я його не пам’ятаю, він маленький, непомітний.
Вони перескочили через огорожу бульвару і вбігли в ворота якогось будинку.
— Скажи, хто вони? Чи це теж таємниця?
— Ні, не таємниця. Але я загинув. Я гадав, що тільки Аліса на мене полює, а виявилося, й вони теж.
— Хто ж вони?
— Як хто? Бандити з майбутнього. Може, взагалі з іншої планети.
— Слушно, — мовив Фіма. — Я в його ході відчув щось неземне.
— Нічого ти не відчув. Якби я не сказав, ні за що б не здогадався.
— Куди далі побіжимо? — спитав Фіма. — Багато їх ще за тобою ганяється?
— Не знаю. Може, ще хтось. Але тих я не бачив.
— І що ж їм у тобі не подобається? Фізіономія?
— Мовчи!
— Я знаю, — буркнув Фіма. — Ти вкрав секрет вічної молодості з майбутнього. От вони й хочуть…
Коля обережно виглянув із підворіття.
— Ніби чисто.
— А далі що?
— Ходімо до мене. Я тобі дещо покажу. А то ж ти не повіриш.
— Чому не повірю? — спитав Фіма. — Неодмінно повірю. І що ти вчора вві сні на Марс літав, повірю, і що твоя бабуся живе на Гавайських островах, повірю.
Коля з ним сперечатися не став. Вони пройшли прохідним двором на Сивців Вражок, причому Коля весь час озирався.
Фіма дивився на нього з іронією. А що йому лишалося, окрім іронії? З одного боку, цікаво повірити, з другого — спробуй повір, коли тобі кажуть, що побували в майбутньому, гасали на машині часу, а тепер рятуються від людей звідти. Та ще дівчинка з їхнього класу теж переодягнена людина з майбутнього.
Вони піднялися на другий поверх. Коля відімкнув двері.
— Нікого нема. Мої старі на роботі. Ходімо за мною.
— Ти подивися спершу в холодильнику, — зупинив його Фіма, — що там є. Я страшенно голодний. Адже я додому збирався, а там уже обід готовий.
— Ні, ти не романтик, — сказав Коля, але пішов на кухню.
На столі лежала записка від Колиної мами з усіма вказівками — що розігрівати, а що варити.
— Коли я голодний, я зовсім не романтик, — озвався Фіма Корольов. — І взагалі голодних романтиків, мені здається, не буває.
— Ти нічого не тямиш у житті, — заперечив Коля. — Романтики, як правило, голодні. А тобі хоч вола згодуй… Холодний суп їстимеш?
— Краще почнемо з котлет. А ти розповідай.
Розділ XIIРОЗПОВІДЬ ТА РЕЧОВІ ДОКАЗИ