І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько - Ено Рауд

Попрохати в них допомоги? А втім, люди є різні. Є хороші й лихі. А лиха людина, як мовиться, іншій людині — вовк. Що робити? Півчеревичкові важко було вирішити. Адже зі справжніми вовкулаками він уже мав справу… І тоді один чоловік проказав другому:

— Ми повинні добути сире м’ясо. Хто зріс поміж сіроманців, той не тамуватиме голод іншою їжею.

Для Півчеревичка ці слова мали вирішальне значення. Сире м’ясо! Який жах! Що такі люди можуть утнути? Зросли серед вовків!

Півчеревичка пойняла лихоманка. А він же хвилину-другу тому хотів їх покликати на допомогу. Яке божевілля!

— Жаль, що у нас немає рушниць, — пролунав другий голос.

— Неодмінно щось придумаємо, — відповів перший.

«Зрозуміла річ, — мізкував Півчеревичок. — Зросли поміж вовків! Дивись, такі розірвуть десятьма пазурищами нещасне звіреня, щоб виссати безневинну кров!»

Звісно, Півчеревичок не міг передбачити, що розмова точилася тільки про харчування Муфтика. Звідкіля він міг знати, що бідолашного Муфтика запхнули в рюкзак, який один з чоловіків несе на спині! Як йому спало на думку, що ці люди вважають Муфтика вовчим вихованцем! І так сталося, що Півчеревичок на свій лад переклав почуту мову двох мандрівників. Він заціпенів у кущах і стояв там доти, поки люди не опинилися далеко. Лише після цього кумедний чоловічок наважився піти далі, бо вже не чулося ні слів, ні кроків.

Верстаючи свою дорогу, Півчеревичок із раптовою радістю зауважив, що не відчуває перед вовками такого божевільного страху, як щойно. Сіроманці, безумовно, жахливі звірі і їдять сире м’ясо, та, власне, в них немає нічого протиприродного.

Страху в Півчеревичка зосталося на крапельку і тепер він ретельно оглядав довколишній ліс. Без цього просто не міг. Інакше проминув би кістки, що валялися на землі. А так їх помітив.

Півчеревичок застиг на місці.

Навсібіч розкидано кістки. Розкидано як попало кістки звірів. І витолочена трава. І скрізь — жмутки шерсті…

Нараз Півчеревичок зрозумів, що він опинився біля вовчого лігва. При бажанні можна було чітко розгледіти місце, де вилежувались сіроманці. Так що це і є оті вовки, вся ця знавісніла зграя. Просто неймовірно, що він так просто знайшов хижацьке кубло. Обраний навмання напрямок виявився правильним. Іноді неодмінно може пощастити. А де ж оці вовки ховаються зараз? І куди запропав Муфтик? А що як… Що як оці кістки довкола… Тільки не це! Не варто припускати найгірше!

Либонь, сіроманці, відчувши небезпеку, покинули кубло й забрали із собою Муфтика? Либонь, вони втекли від людей, від отих самих кровожерних двоногих, які щойно тут ступали? Все можливо. Що ж тепер чинити йому? Чи шукати в лісі вовків і Муфтика? Ох, ні! Здається, цей намір — безнадійний безнадійнішого. Краще вже спостерігати десь поблизу лігва й очікувати, що трапиться далі. У тому, що невдовзі знову щось трапиться, Півчеревичок був певен. Адже увесь час одна подія породжувала другу. Взагалі без несподіваних подій Півчеревичок не міг більше уявити свого життя.

Так і сталося, що наступна пригода не змусила себе довго чекати. Півчеревичок, якщо бути точнішим, навіть не встиг приготуватися до пуття. Не обрав ще собі потаємного сховку для спостереження, як події розпочалися…

Півчеревичок скоріше відчув, ніж почув, що хтось наближається до вовчого кубла. Це було мов якесь передчуття, передчуття про близьку небезпеку. Кумедний чоловічок умить просунув руки в молочний бідон, сховав під жерсть і ноги. А сам тривожно визирав із посудини, щоби визначити, звідкіль усе-таки чекати небезпеку.

Якесь ледве чутне шелестіння…

Що це? Повів вітру? Чи шелестіння лише вчулося? Півчеревичок не знав, що й гадати, одначе все його тіло судомно скарлючилось.

Шерех повторився. І тоді Півчеревичок зрозумів, що хтось наближається до кубла, тишком-нишком, ніби хижак, який вистежує здобич.

Це і був хижак. Вовк. Ось він з’явився.

А здобич? А нею явно був не хто інший, як він, Півчеревичок.

Кумедний чоловічок залюбки пірнув би в молочний бідон, але все одно він визирав із посудини. Його вразило те, бо, здалося, ніколи раніше не бачив цього вовка.

А втім, сіроманців не так легко відрізнити, надто з першого погляду. Вони настільки схожі, що видаються майже однаковими. Проте все ж Півчеревичок не вагався ні на мить, що зараз перед ним стояв абсолютно новий вовк. Той, який поніс Муфтика і навчав своїх щенят, як гризти, мав дещо інший вигляд.

Новий вовк був більший. І зліший. І явно небезпечніший. Це Півчеревичок зрозумів одразу, як тільки побачив сіроманця, в очах якого ярів злісний вогонь. Це, безумовно, був самець. Видима річ, він бродив довкола й тепер повернувся до лігвища, проте не знайшов ні вовчиці, ні малих. Натомість побачив жерстяного чужого чоловічка. І Півчеревичок мусив був визнати, що сіроманець мав усі підстави гніватися на зайду. І зле те, що хижак міг подумати: це він, Півчеревичок, безсердечний і безсоромний заброда, збирається жити в його кублі.

Вовк стояв як укопаний. Правда, на відстані кроків двадцяти, та ба, Півчеревичок розумів, що для вовка подолати таку відстань — пусте: якихось три-чотири блискавичні стрибки і все. На оці двадцять кроків потрібно щонайбільше дві секунди. І, зваживши на це, маленький чоловічок вирішив утягнути голову в молочний бідон. Він опустився навпочіпки, як і раніше, весь напружений до краю, і щільно закрив отвір покришкою. Увесь почувався, нібито скутий судомою, навіть пальці не ворушилися на ногах. Тоді підійшов сіроманець. І зовсім без ніяких стрибків, як гадав Півчеревичок. Якраз навпаки. Його кроки були обережні, й минула хвилина-друга, перш ніж опинився біля молочного бідона. Нарешті тут застиг. Кумедному чоловічкові здавалося, що наслухає гаряче дихання сіроманця.

Вовк здійняв лапу і перекинув бідон на ребро.

Півчеревичок із жахом подумав, що знову почнеться бузувірське перекочування через каміння і пеньки, допоки він знепритомніє. Але нічого подібного не сталося. Вовк віддалився од молочного бідона. Хижак десь причаївся поблизу. Кумедний чоловічок це відчував. Сіроманець вичікував. А що?

«Хай вичікує, що заманеться», — подумав Півчеревичок. І тієї ж миті збагнув — підвестися неможливо. Йому заважав панцир. Щоб підвестися, Півчеревичок мусив вибратися з посудини. А що як сірий тільки й жадає цього?

Маленький чоловічок був у тяжкій скруті. Скільки він може висидіти у своїх жерстяних латах — бідоні? Добу? Дві? Голод і спрага візьмуть гору, у цьому можна не сумніватися. Коли у вовка стачить терпцю, Півчеревичок у цьому дивному двобої буде переможений. Жерстяний панцир утнув із ним непередбачену штуку.

Півчеревичок не мав сили вже думати, заплющив очі. Його охопив глибокий відчай.