Маркус і Діана. Світло Сіріуса - Клаус Хагерюп

— Не треба, — попросив Маркус. — Температура майже нормальна.

— Усе буде добре, ось побачиш, — сказав батько й кинувся до телефону.

До приходу лікаря температура впала до 36,9.

— Хлопець здоровий, як бик, — сказав лікар. — То у вас щось із градусником.

— Будемо сподіватись, — промимрив Маркус, ледь усміхаючись до батька.

Лікар пішов, а Маркус став одягатися. Батько дивився на нього з острахом.

— Як ти, синку?

— Чудово, — відповів Маркус і знов сів на ліжко. — Тільки щось трохи паморочиться в голові.

— Я відвезу тебе до школи.

— Не треба, тату. Може ж, я не знепритомнію, поки зайду в той задушливий клас.

— Тобі не хочеться йти в школу, еге ж, Маркусе?

— Еге ж, тату, хоч убий мене.

— Чому?

Вони дивилися один на одного протягом чотирьох безкінечно довгих секунд, і Маркус знав, що відповідати нема потреби. Монс якось незграбно погладив його по голові.

— Все владнається, ось побачиш.

— А коли?

— Врешті-решт владнається.

— Ні, тату, врешті-решт усе буде вкрай погано.

Монс засмучено глянув на сина. Йому хотілося підбадьорити його бодай словом, але нічого путнього не спадало на думку.

— Мені не треба було телефонувати, мабуть, не треба, — стиха мовив він.

— Та чого там.

— З тебе глузували через те, що я телефонував?

— Ні. То ти телефонував через те, що з мене глузували.

Монс заходився налапувати в кишені сигарети, хоч уже з півроку не курив.

— Що мені зробити для тебе, Маркусе?

— Лишися зі мною, тату.

І тоді Монс пустив сльозу.

— Нема нічого страшного, тату, — стиха мовив Маркус. — Ти ж біля мене.

— Мені треба на роботу.

— Зателефонуй і скажи, що в тебе… шумить у вухах.

— Звідки ти знаєш?

— Я вгадав, — відповів Маркус. — Зіграємо в кості?

* * *

Сіґмунд прийшов о пів на сьому довідатися, як справи. Маркус сказав, що прекрасніше не може й бути. Він просто змушений був лишитися вдома, щоб доглядати батька, у якого несподівано стався приступ шуму в вухах. Сіґмунд сумно похитав головою.

— Сподіваюся, тобі не довелося протикати панові Сімонсену дірки на барабанній перетинці, — сказав він.

Монс додав, що тепер йому набагато ліпше й Маркус, безперечно, наступного дня піде до школи.

— На все свій час, — мовив Маркус. — Чи можна нам, тату, взяти одне морозиво?

— Можна й два.

— Красненько дякую, пане Сімонсене, — мовив Сіґмунд. — А скажіть, у вас мерехтить перед очима, коли шумить у вухах?

— Ні, не мерехтить.

— Бо якщо мерехтить, то вам неодмінно треба йти до лікаря.

— Та годі вже балакати про мої вуха, — сказав Монс, якому на мить здалося, ніби в нього й справді мерехтить перед очима.

Щоправда, потім він збагнув, що у вухах у нього немає ніякого шуму, принаймні якщо ніхто про те не нагадує.

— Ну, Сіґмунде, як там справи в школі?

— Та дякую, здається, ніби в молодих головах гуляє вітер, пане Сімонсене.

Монс глянув на Сіґмунда трохи недовірливо, бо ж ніколи не мав певності, глузує з нього цей хлопець чи ні. Правда, Маркус казав, що такий уже Сіґмунд уродився. При ньому Монс завше трохи тушувався, хоч водночас його тішило відчуття того, що, напевно, саме такий товариш і був потрібен Маркусові.

— Зараз принесу морозиво, — промимрив він і вийшов на кухню.

— Я сьогодні побився, — усміхаючись, мовив Сіґмунд.

— З ким це?

— З Рейдаром.

— Дякую тобі.

— Нема за що. Рейдар сам затіяв.

— Ти що?

— Він обізвав мене проф-фесориком.

— Ну й поганець.

— Атож, але я розказав директорові.

— Молодець.

— Атож, я не дозволю будь-кому себе ображати.

— І я теж, — сказав Маркус.

— Повечеряєш із нами, Сіґмунде? — спитав Монс, повернувшися з кухні.

— Красненько дякую, пане Сімонсене. Увечері по телевізії йде «Безмежний всесвіт». Цікавенна передача.

— Очевидно, — промимрив Монс і подав кожному по пачці шоколадного морозива.

— Красненько дякую, пане Сімонсене, — сказав Сіґмунд. — Шоколадне морозиво теж смачне.

— Теж?

— Ага, якщо напохваті немає суничного.

— Є, — вже трохи роздратовано відповів Монс. — У мене… напохваті… є суничне морозиво. Можу поміняти.

— Це не обов’язково, пане Сімонсене. Я просто пожартував.

— Ти, мабуть, часто жартуєш, Сіґмунде.

— Якось же треба виживати, — відповів Сіґмунд, знімаючи обгортку з шоколадного морозива.

Потім вони сиділи на канапі, вечеряли й дивилися «Безмежний всесвіт». Сіґмунд щось собі занотовував. Монс намагався вдавати з себе всезнайка, а Маркус ніяк не міг дочекатися наступної передачі.

— Ну, ось і все, — сказав Монс і підвівся, щоб вимкнути телевізор.

— Може, поки Сіґмунд не пішов, зіграємо в кості? Ви не проти?

— А ви не проти, пане Сімонсене, ще трохи подивитися телевізор?

— А що там? Таємниці Сатурнових кілець?

— Ні, тату, — відповів Маркус. — Там серіал «Гроші та влада».

— Він нікудишній, але часом буває цікаво подивитися й щось нікудишнє,— сказав Сіґмунд. — Я зателефоную додому й спитаю, чи можна мені подивитися його у вас.

У «Грошах та владі» оповідалося про дві надзвичайно багаті родини, які змагалися за першість у будівельній галузі США. Того вечора телевізія показувала тридцять четверту серію. Дивно, як це Монс оминув серіал увагою, хоч насправді він його таки не оминув. Навпаки — пильно за ним стежив, не кажучи ні слова про те Маркусові, який після дев’ятої вечора телевізора не дивився, хіба що в середу.

В тридцять четвертій серії розповідалося про боротьбу, яка спалахнула за дозвіл на побудову найвищого в світі хмародряпа, що мав зводитися в Нью-Йорку. Не гребуючи нічим, родини Смітів та Джонсів вдавалися до підступних методів боротьби за контракт: до шантажу, підкупу, злодійства, підробки чеків, викрадання людей, ґвалтування і вбивств. У «Грошах та владі» вистачало всього. Там лише дві дійові особи не були негідниками. Зате кожен розумів, наскільки хороші були ті двоє. До того ж вони кохали одне одного. Нещасливому коханню доводилося долати безліч перешкод. Один герой звався Генрі і був студентом правничого факультету й наймолодшим сином у родині пана Сміта. Його грав Біллі Паркер — молодий зірковий актор з Голлівуду, що любив прикладатися до пляшки. Правда, таким він був у реальності. В «Грошах та владі» він не пив нічого міцнішого за чай. Другою була Ребекка Джонс. Вона була єдиною донькою в родині й проти волі батьків вивчилася на медсестру. Ніхто, крім пані Сміт і пані Джонс, не знав, що її вдочерили. Насправді пані Сміт мала колись любовний зв’язок із маклером Флоріаном Сімсом. Завагітнівши, вона уклала з пані Джонс (котра не могла мати дітей і була на той час її товаришкою) угоду, що та викупить у неї дитину, коли немовля з’явиться на світ. Після народження Ребекки пані Сміт підкупила в