Маркус і Діана. Світло Сіріуса - Клаус Хагерюп

— Виходить, у неї немає особистого життя?

— Ні, суд ухвалив, що вона підлаштувала те все навмисно.

— Що?

— Сіла напівоголена. На думку суду, то був піар-хід і вона все спланувала заздалегідь.

— Але ж у неї такий наляканий вигляд.

— Суд ухвалив, що вона всього-на-всього грала.

— Виходить, суд нічогісінько не розуміє, — прошепотів Маркус.

— І я так думаю.

— Бувши на місці суддів, я заборонив би тому фотографові фотографувати скільки він житиме, — з гіркотою прошепотів Маркус.

Лежачи в напівмороці, Сіґмунд кивнув.

— Її називають норвезькою Мерилін Монро.

— А хто це?

— Актриса, що жила дуже давно й теж була дуже зваблива. Вона померла, ледве їй виповнилося тридцять. Ніхто не знає, що то було — вбивство чи самогубство. Світ жорстокий.

— А жорстокий, — відповів Маркус.

— Хлопці, ану заплющуйте очі!

То гукнув учитель Скуґ, який, упоравшися з лимонадом і планами на завтрашній день, врешті-решт заліз до свого спального мішка. Аж тут почувся шепіт:

— Три очка.

— Що таке?

— Три очка, пане вчителю.

— Ти про що, Рейдаре?

— Джулія Робертс. Вона отримує три очка.

— Джулія Робертс помре від щастя. А тепер спимо.

Незабаром кімнату заповнило важке дихання дванадцятьох сплячих хлопців і одного чоловіка, й ніхто не почув тихесенького голосочка з-під старомодного спального мішка, що лежав біля вікна:

— Діана Мортенсен — десять очок.

* * *

Діана спала край басейну, лежачи на мармуровій плиті й виставивши груди напроти палючого сонця. Мабуть, їй незручно було лежати на самій плиті, де нічого не було підіслано. На щастя, він приніс новий синій спальний мішок фірми «Аюнґілак» Його серце розривалося від жалю до неї. Він знав, що Діана, попри свою світову славу, насправді просто налякане звабливе дівчатко, якого ніхто, крім нього, не розумів. Він відчував усе, що діялося в неї на душі. Він був її охоронець і до того ж старший брат. Він теж колись був малий і всього боявся. Він безшумно підійшов до неї, щоб, бува, не збудити. Рвучко розстебнув блискавку на спальному мішку. З таким мішком не виникає жодних проблем. Piece of cake.[6] Він обережно накрив її ним і зашепотів:

— Не бійся, Діано. Я ж тут.

Спалах світла, яскравіший за сонце, вдарив йому в лице. Фотограф! Бісів фотограф ніяк від них не відчепиться.

— Віддай мені фотоапарат! — зарепетував він.

— Що сталося?

Маркус витріщився на переляканого до смерті вчителя Скуґа. А потім намірився накрити його своїм спальним мішком і вліпити йому ляща.

— Мавпус блукає уві сні, пане вчителю.

То озвався Рейдар. Він увімкнув світло й тепер стояв біля дверей, побуряковівши на лиці, та душився від сміху. Маркус похапцем відсмикнув руку.

— Мавпус?

— Я хотів сказати — Маркус, пане вчителю.

Аж тут попрокидалися хлопці. Вчитель Скуґ неабияк спантеличився.

— Я не знав, що ти ходиш уві сні, Маркусе.

Маркус нічого не відповів. Йому лишалося хіба що одне — прикинутися сонним. Повільними, як у лунатика, рухами він підняв спальний мішок і посунув із ним до дверей.

— На поміч! Привид! — захопленим голосом зашепотів Пер Еспен, але Сіґмунд зупинив сміх, що вже долинав із усіх кутків.

— Цсс, не будіть його.

— Чого це? — спитав Віґґе. — Йому, напевно, не завадить ходити цілу ніч.

— Якщо збудиш лунатика, то доведеш його до шоку.

Запала така тиша, яка буває тоді, коли дванадцятеро хлопців силкуються задушити в собі сміх, а воно не дуже виходить.

Маркус відчув, як Сіґмунд обережно взяв його за руку й допоміг дістатися до свого місця.

— Чудово, Сіґмунде, — прошепотів учитель Скуґ. — Не спускаймо з нього очей.

— Покладіться на мене, — пробурмотів Сіґмунд, допомагаючи Маркусові залазити в спальний мішок.

— Як ти впорався з блискавкою-застібкою? — пошепки спитав він Маркуса, коли решта хлопців поснули.

— Мені приснилося, що я потягнув блискавку й вона розстебнулася, — пошепки відповів Маркус.

— Я так і подумав. Сни можуть бути такими реальними, як і реальність.

— Атож, — відповів Маркус. — Твоя правда.

Через чотири години задзеленчав будильник учителя Скуґа. Він показував половину восьмої, а Маркус навіть не знав, спав він чи ні.

Розділ IV

— Пане вчителю, цей місток надто вузький, — сказав Пер Еспен.

Підіймаючися до будиночка, вони дійшли до першої небезпечної місцини — бурхливого потічка, який видався Маркусові радше річкою, ніж потічком. Обабіч нього лежало велике каміння, гладенько відшліфоване зеленуватою гірською водою.

«На цьому камінні можна запросто посковзнутися», — подумав Маркус. А загалом він перебував у доброму гуморі. Сніданок проминув на диво спокійно. Ніхто й словом не обмовився про нічний випадок. Дехто з дівчат, мабуть, і кидав у його бік якісь багатозначні погляди, але ж вони поглядали на нього весь час.

Або учитель Скуґ застеріг хлопців не сміятися з того, що Маркус уночі ходив уві сні, щоб його, бува, не розбив шок, або ж хлопці тішилися походом у гори й зовсім забулися про нічну пригоду.

Маркусів рюкзак став тепер набагато легший. За Сіґмундовою порадою він виклав з нього найнепотрібніші речі й лишив їх у будиночку, тож мішок добряче спорожнів. Маркус, звісно, й далі побоювався походу, проте відчуття катастрофи було вже не таке гнітюче, як напередодні.

— Це не місток, а дошка, — вдоволено мовила Муна. — Я завиграшки перейду перша.

Для Муни не було нічого легшого. Вона відвідувала гімнастику й звикла тримати рівновагу на бумі. Окрім того, на ній були гірські чоботи, які немовби прилипали до хисткої дошки. Ставши на неї, Муна злегка підстрибнула. Дівчата вереснули від захвату. Маркус прикусив язика. Він носив інакші чоботи й не ходив на гімнастику.

Він поклав собі не переходити потічок останнім, але йти першим йому аж ніяк не хотілося. Хіба що дванадцятим або чотирнадцятим, десь перед Сіґмундом, та й то аби так, щоб не привернути до себе уваги.

Рейдар роззувся.

— Пане вчителю, можна, я перебреду?

— Ні, — відповів учитель Скуґ. — Потік надто стрімкий. Ще посковзнешся на камені.

«Чого доброго, підхопить течія, — подумав Маркус, — понесе тебе, безпорадного, вниз, до водоспаду, і тоді — прощайся з білим світом…»

І тут настала його черга. Він обережно ступив на дошку. Здавалося, ніби потік лише на нього й чекав, бо закрутився з шаленою швидкістю. Мабуть, тудою, отримавши запрошення до когось на обід, пробирався Водяник, — інакше чого б то вода так вирувала? Леле, може, Маркус трішечки й боявся, але в душі в нього панував такий гарний настрій, що, попри небезпечну мить, він ще здатен був із себе кепкувати.

«Лише б думати про щось інше», — майнуло йому в голові.