Маркус і Діана. Світло Сіріуса - Клаус Хагерюп

То було досить сильне слово, навіть для Сіґмунда, та коли Маркус спитав, як же він зумів такого досягнути, Сіґмунд зізнався, що йому допомагав батько.

— Тільки не кажи нікому. Всі думають, що то я такий.

— А хіба ти не такий? — спитав Маркус, і Сіґмунд, поважно глянувши на нього, відповів:

— Та ні, я звичайнісінький собі хлопець.

Шість довгих років були позаду, і два звичайнісінькі собі хлопці повільно вийшли зі шкільної брами. Там вони стали і якусь мить дивилися одне одному у вічі. Потім Маркус звів голову догори й закричав так голосно, що його почули двісті учнів і чотирнадцять вчителів:

— У-у-ух-ха!

* * *

— Тобі прийшов лист, — повідомив Монс.

— Капець, — сказав Маркус. — Я вільний. Чотирнадцять бутербродів із суничним джемом, одинадцять склянок какао й шістнадцять порцій морозива!

— Зі Сполучених Штатів, — додав Монс. — Я й не знав, що ти, Маркусе, листуєшся з кимось зі Штатів.

Маркус, що вже прямував до кухні спорожняти холодильник, зупинився.

— Що?

— Осьдечки. На конверті не вказано зворотної адреси. Як ти гадаєш, від кого це?

— Мабуть, від когось із Америки, — відповів Маркус і збагнув, що почервонів дужче, ніж будь-коли в своєму житті.

Він вихопив листа й кинувся до своєї кімнати, де розпечатав конверт, прочитав підпис під листом, гупнувся на стілець і рвучко підхопився на ноги, навіть не відчувши, забився чи ні.

— Приготувати тобі щось попоїсти? — крикнув батько.

— Я не голодний, — і собі спробував прокричати Маркус.

Правда, його крик більше нагадував не крик, а стогін.

— Без їжі та напою не вижити герою! — долинуло з вітальні, але Маркус того не чув.

Сумнівів не було. З фотокартки, яка лежала в конверті разом із листом, усміхалася Діана Мортенсен. Він читав і пихтів, як паротяг.

Дорогий Маркусе Сімонсене!

Пишу Вам, щоб подякувати за Вашого листа.

Я, звичайно, отримую безліч листів, — пишуть мої юні фани, якісь старезні нечестивці й залицяльники, що просять моєї руки. (Можете собі уявити? Мені, зовсім молодесенькій дівчині, пропонують руку й серце!!!) Одначе Ваш лист дуже особливий. І не лише тому, що він прилетів із Норвегії, чи тому, що я люблю рідні норвезькі гори. Просто я зуміла прочитати між рядками, що ви один із небагатьох, хто мене розуміє. Я доволі самотня, хоч про це навряд чи хто й знає. Здебільшого люди думають, що я безсердечна й холодна, але в моїй душі й досі живе маленька дівчинка з рум’янцями на щоках, 1 яка, сповнена очікувань, покинула маму й тата і всіх своїх приятелів, аби тільки полонити Голлівуд і світ. Отака моя правда, любий Маркусе Сімонсене. Я — Попелюшка, а де ж принц? У кого другий кришталевий черевичок? Ще раз страшенно дякую Вам за листа. Він мене зігрів.

Зі щирими вітаннями

Діана Мортенсен

P. S. На Ваше прохання надсилаю фотокартку з автографом. Ви, певно, колись одружитеся, проте ніхто краще за мене не знає, як нелегко знайти підхожу собі людину. Мені хотілося б написати Вам ще багато чого, та за півгодини я домовилася про зустріч зі своїм перукарем. Додам хіба лиш одне: за словами тих, хто добре мене знає, мені властиве почуття гумору, а мій найулюбленіший письменник — Вільям Шекспір. Я мрію зіграти в «Ромео і Джульєтті». Уявіть собі таке дурненьке дівча, як я, в ролі Джульєтти! Ще раз дякую.

Діана

* * *

— Ось тобі п’ять бутербродів, — сказав Монс, прочинивши двері саме тієї миті, як Маркус запихав листа й конверта до кишені. — А як тільки ти їх з’їси, я намащу тобі ще одинадцять, якщо… Маркусе, що з тобою?

Маркус колодою сидів край ліжка. З його лиця вже спала вся барва, і воно зробилося бліде, як полотно. Він дивився поперед себе лупатими замисленими очима й важко дихав.

— Нічого, — пошепки відповів Маркус. — Абсолютно нічого.

Тоді кахикнув і спробував заговорити своїм природним голосом.

— У мене все навіть дуже добре. Аякже.

І щоб підкреслити, що все гаразд, він спитав:

— А як твої справи, тату?

Він старався говорити цілком нормальним голосом, та мимоволі збився на фальцет.

Монс здивовано глипнув на сина, Маркус ледь усміхався.

— Очевидно, в мене й справді почав мінятися голос, — пропищав він. — Ну що ж, напевно, я піду десь прогуляюся.

І він повільно попрямував до дверей, ще й намагався щось насвистувати. Проте здавалося, ніби то сичав гусак.

— Куди ти?

— Та, кажу ж, піду прогуляюся.

— А їсти?

Маркус спантеличено зиркнув на батька.

— Їсти?

— Так, я ж намастив бутерброди. Хіба ти їх не з’їси?

— З’їм, — відповів Маркус, через силу видушуючи з себе безтурботний сміх. — Ой, я геть забувся про їжу. Ха, ха!

Він узяв з тарілки бутерброди, склав їх один на одного й придавив. Джем поплив між пальцями.

— Я люблю великі бутерброди, — пояснив він батькові та й шмигнув у двері.

* * *

Сіґмунд жив далеченько — у забудованій дільниці міста. Він саме їхав велосипедом дорогою й на півдорозі зустрів Маркуса. Не домовляючись заздалегідь, вони обидва поспішали побачитися. І так бувало не дуже й рідко. На думку Сіґмунда, то через те, що вони обоє перебували на одному й тому ж діапазоні космічної хвилі. Отже, не змовляючись про зустріч, вони вміли посилати один одному електричні вібрації. «Нам із тобою не потрібен телефон, — казав він. — Досить лише подумати один про одного».

Він пригальмував і зупинив Маркуса, який мчав дорогою.

— Привіт, — спокійно мовив він. — Я так і знав, що тебе зустріну.

Маркус, власне, не вірив у Сіґмундові космічні хвилі. Часом вони й не зустрічалися на півдорозі, а коли й зустрічалися, то лише тому, що дуже часто бігали один до одного в гості. Одначе певності він не мав, — із Сіґмундом ніколи не можна було мати певності. Якщо хто й був напханий космічними хвилями, то це Сіґмунд.

— Я отримав листа, — видушив із себе Маркус.

— Цікаво, — мовив Сіґмунд. — Я думав, ти захочеш піти зі мною скупатися.

— Від Діани Мортенсен! Я отримав листа від Діани Мортенсен! Довжелезного листа!

Така новина змусила Сіґмунда заціпеніти.

— Уяви тільки собі! Вона написала про все на світі… про те, як їй ведеться… що насправді вона самотня… що любить природу… що мріє зіграти Шекспірову Джулію і ще всяке таке.

Аж тут до Сіґмунда вернувся дар мови.

— Джульєтту, — поправив він.

— Що?

— Ти хочеш сказати Джульєтту. Джульєтту в «Ромео і Джульєтті».

— Авжеж, хіба я сказав не так? —