Мявчик та Вогник: Лабіринт Забутих Речей - Герцог Фламберг

Шапка, яка все це бачила, спостерігаючи з безпечної відстані, не могла промовчати, адже для неї будь-яка подія була приводом для коментарів: 

— Ну нарешті! Я вже думала, що вони тут до ранку будуть літати і дивитися одне на одного, наче загублені шкарпетки, які не можуть знайти свою пару. Ми ж тут речі шукаємо, а не весілля святкуємо! Хоча, якщо тут є загублені обручки, це було б дуже зручно. І розмір би підійшов, я думаю! А то потім бігатимете по Лабіринтах у пошуках обручок, я вас знаю! Потягне вас щось загубити, а потім шукати роками! Вона бурчала, але в її голосі, незважаючи на сарказм, прослизала нотка схвалення.

Мявчик лише хитав головою, посміхаючись. Його вуса задоволено смикалися. Він, як ніхто інший, розумів, що відбувається щось особливе, що виходить за межі пошуків загублених предметів, що в цьому хаосі Лабіринту народжується щось нове і прекрасне – справжнє почуття. Він відчув, як Лабіринт, здавалося, сам на мить затих, немов і йому було цікаво спостерігати за цим моментом.

Герої, відчуваючи, як Лабіринт стискає їх з усіх боків, немов жива істота, просувалися вперед, де кожен поворот був несподіванкою, а кожен прохід здавався створеним з чужих втрат, що закарбувалися в самих стінах. Іскорка, її золота луска мерехтіла і пульсувала все яскравіше, відчуваючи все сильніший "пульс" забуття, вела їх до серця цього дивного місця, де, як вона відчувала, енергія була найконцентрованішою. Зрештою, вони дісталися до величезної, безформної порожнини, що розкрилася перед ними, немов зяюча прірва, де пульсувало світло, що переливалося всіма відтінками сірого та бляклого, зрідка проблискуючи тьмяним золотом, немов відгомін загублених прикрас. Це було серце Лабіринту, його центр, його душа.

У центрі цього дивного, невизначеного сяйва, що змінювалося і дихало разом з оточенням, з'явилася величезна, але безмежно сумна і самотня істота. Вона не мала чітких обрисів, її тіло складалося з мільйонів загублених предметів, які постійно змінювали її форму: то рукавичка ставала оком, що дивилося з глибини її тіла, то зламаний годинник – частиною обличчя, показуючи вічний час, що не рухається. То раптом її кінцівки перетворювалися на гірлянди з поодиноких ґудзиків або шнурків. Вона повільно рухалася, наче сплячий велетень, що прокинувся від віковічного сну, і її "подих" був тихим, ледь чутним шепотом усіх забутих слів, невимовлених зітхань та залишених назавжди обіцянок. Це був Хранитель Забуття, втілення самої ідеї втрати.

— Ох, це ж майже моя шафа після генерального прибирання, тільки в мільйон разів гірше! – коментувала Шапка, з острахом, але і з деяким почуттям професійного інтересу, оглядаючи Хранителя. Її "очі" розширилися від масштабу побаченого. — Тільки тут, здається, ще більше безладу, і він, на відміну від моєї шафи, дихає! І сподіваюся, він не знайшов моїх минулорічних новорічних прикрас, бо вони мені ще знадобляться, а то зникнуть і я їх ніколи не знайду! Ох, тільки б не зачепити його, а то ще й мене загубить, і тоді вже точно ніхто ніколи не знайде, навіть з картою і компасом!

 Її бурчання було сумішшю справжнього страху і звичної театральності.

Муся, незважаючи на легке тремтіння, що пробігло по її білосніжній шерсті, першою спробувала заговорити, її голос був спокійним і рішучим, немов вона промовляла до забудькуватого студента: 

— Хранителю Забуття, ми прийшли сюди, щоб попросити вас повернути речі. Ваші дії створюють хаос у Букнеті, порушуючи рівновагу світу і спокій мешканців! Люди страждають від ваших несвідомих дій!

Істота повільно "повернула" свій "погляд", що складався з тисяч потьмянілих ґудзиків, що переливалися на сірому тлі, на Мусю. З неї долинув тихий, сумний голос, що звучав наче шепіт вітру крізь іржаві листи, що падали з дерев, переплетений з ледь чутним дзенькотом загублених монет:

 — Губити… все губиться… Вони забувають… мене забувають… Я не можу… не можу дозволити… забути… нічого…

Його слова були обривчастими, наповненими безмежним смутком.

Вогник, побачивши, що слова та логіка не діють, вирішив діяти іншим чином. Він, використовуючи своє вогняне дихання, яке тепер було під повним контролем, створив сніп контрольованого, але яскравого, теплого світла. Вогник направив його на темні кути величезного тіла Хранителя, сподіваючись показати йому, що світло приносить ясність, що не все має бути поглинене темрявою забуття. Промінь світла розігнав частинки пилу, що огортали істоту, і на мить здалося, що деякі предмети на його тілі засяяли яскравіше.

Шапка, побачивши, що логіка не діє, а світло, здається, теж не справляється з цією безмежною тугою, вирішила вдатися до своєї фірмової "дипломатії", що часто межувала з шантажем. 

— Ну от, дивіться, ось мій запасний помпон! – вона витягла його з внутрішньої кишені Мусі, ледь не виваливши ще купу дрібниць, включаючи кілька загублених скріпок та одну жувальну гумку. — Він, звичайно, не такий пухнастий, як той, що зник, і не має такої історії, але він теж дуже милий і може вам сподобатися! Ви тільки поверніть мій перший помпон і всі інші речі, добре? І ми тоді вам ще щось принесемо, обіцяю! Може, навіть нову шапку, тільки не таку, як я, бо я ж не подарунок! Тільки не тримайте їх, бо це ж не діло – забирати чуже, це ж не пристойно! У нас в Букнеті так не роблять!

 Вона трясла помпоном, сподіваючись, що блиск ворсинок приверне увагу Хранителя.

Але Хранитель Забуття не розумів обміну чи прохань. Він реагував лише на глибокі, щирі емоції – на тугу, на самотність, на порожнечу. Він був породжений втратою, і його існування було нескінченним збиранням всього, що зникало, у надії заповнити власну, вічну порожнечу. Колись він втратив щось настільки важливе, що його власна пам'ять про це стерлася, залишивши лише порожнечу і непереборне, ненаситне бажання "зберігати" все, що губиться, щоб ніколи більше нічого не було забуто, щоб не повторити ту біль, яку він пережив. Але його "збереження" призвело до дисбалансу і хаосу в Букнеті, адже він живився "розгубленістю" та "смутком", які створював, несвідомо завдаючи шкоди тим, хто страждав від його існування. Він був уособленням забуття, що прагнуло вберегти себе від повного розчинення, поглинаючи все, що вислизало з пам'яті.