Мявчик та Вогник: Лабіринт Забутих Речей - Герцог Фламберг

— Отже, це єдиний шлях, – твердо сказала Муся, її блакитні очі були прикуті до заворожуючого, хоч і лячного вихору. — Звідси йде витік, і щоб зупинити його, ми маємо пройти крізь. Іншого виходу немає, інакше Букнет просто розчиниться в забутті.

Мявчик нервово смикнув вусом, його серце шалено калатало, але його рішучість, що завжди проявлялася в критичні моменти, взяла гору. Вогник подав лапу Іскорці, її золоті луски були теплими та впевненими. Їхні очі зустрілися в момент мовчазної згоди. Вогник відчував тепло її золотих лусок, що обіцяло підтримку, а Іскорка – впевненість його смарагдового погляду, що додавав їй рішучості. 

— Готова? – запитав він, його голос був спокійним, незважаючи на тремтіння в грудях. — Завжди, – відповіла вона, і їхні лапи переплелися, утворюючи невидимий зв'язок.

Вони першими сміливо крокують у мерехтливе дзеркало. Їхні силуети розчинилися в потоці світла та спотворених зображень, немов розсипаючись на мільйони дрібних частинок. За ними, після легкого вагання, стрибає Мявчик, який зажмурився, уявляючи собі миску з кашею, щоб подолати страх, потім Муся, яка, навіть у момент входу в невідомість, намагалася запам'ятати всі деталі енергетичних потоків. А Шапка, звичайно ж, була останньою, бурчачи: 

— Я вам кажу, це якась пастка! Завжди щось та трапиться, коли я гублю свій помпон! Тепер ми ще й загубимося у якомусь забутому вимірі! А хто мене потім знайде? Я ж не залишаю крихт, як у казці, я ж не пряниковий чоловічок!

 І з цими словами, її ворсистий кінець-рука, що відчайдушно намагалася вхопитися за щось реальне, зникла у вихорі, що мерехтів і затягував їх у невідомість. Дзеркало зачинилося, залишаючи горище у темряві та тиші, лише легкий присмак забуття залишався в повітрі.

Стрибок крізь мерехтливе дзеркало був схожий на падіння у вітер, що пахне старим пилом і забутими спогадами, легкий дотик яких пробуджував давно забуті відчуття. Це було не просто падіння, а швидкий, але водночас дивно плавний рух крізь вихор часу і простору, де обличчя забутих речей проносилися повз них, як калейдоскоп втрат. Герої приземлилися на м'яку, але пружну поверхню, що складалася з тисяч загублених, поодиноких шкарпеток – кожна з них колись мала пару, а тепер була приречена на самотність, утворюючи дивний, рухливий килим. Світ навколо був не просто сховищем речей – це був сюрреалістичний, постійно мінливий простір, Лабіринт Забутих Речей, де кожен предмет здавався живим, пронизаний ледь помітною, але відчутною енергією минулого.

Стіни Лабіринту здіймалися догори, гублячись у сірій імлі, виготовлені з мільйонів забутих дрібниць: від дитячих іграшок, що дико вирячали пластмасові очі, немов німі свідки давно минулих ігор, до старовинних ключів, які дзвеніли при найменшому русі повітря, наче намагаючись відчинити неіснуючі двері. Були тут і пошарпані ляльки без очей, чиї обличчя були спотворені часом, коробки з листами, що пожовкли від часу і шелестіли, наче хтось тихо читав їхній забутий зміст, розповідаючи історії, що ніколи не будуть почуті. Подекуди, із проходів виступали дивні, давно вийшли з ужитку прилади, що погрожували своїми іржавими частинами, немов металеві пазурі.

Повітря тут було важке, з присмаком пилу, старого паперу і легкого суму, змішаного з нотками чогось давно забутого, але рідного, наче з полиці спогадів, що випадково відкрилася. Іноді чути було тихе дзенькотіння розбитих чашок, що колись зігрівали чиїсь руки, шелест забутих сторінок, що перегорталися невидимими вітрами, і легкий стогін забуття, який, здавалося, йшов від самої суті Лабіринту, від його стін, що були втіленням втрачених речей. Деякі предмети, що висіли на стінах, здавалися живими, вони ледь помітно погойдувалися, наче намагаючись "заманити" героїв, показуючи їм їхні власні загублені дрібниці, викликаючи легку ностальгію або ще більшу розгубленість, від якої вуса Мявчика тремтіли.

— О, це ж просто скарбниця для тих, хто ніколи нічого не знаходив! – саркастично зауважила Шапка, озираючись навколо, її голос пролунав у цій дивній тиші. Вона миттєво знайшла, до чого причепитися. — Дивіться, он та загублена шкарпетка. Вона ж була в мене у вівторок, коли я вперше спробувала випрати себе разом з шкарпетками Мявчика і ледь не перетворилася на мішок для білизни! А он та парасолька, яку я ніколи не могла знайти під час дощу, і через яку я промокла до нитки! Ну, звичайно, вона тут, у Лабіринті. Логічно ж! Світ просто обожнює, коли я втрачаю свої найпотрібніші речі, а потім вони виявляються в якійсь забутій частині всесвіту! 

Вона смикнулася, намагаючись дотягнутися до парасольки, але та вислизнула з її "рук", немов примара.

Вони рушили вперед, пробираючись крізь цей химерний світ. Лабіринт змінювався з кожним кроком, відкриваючи нові, ще дивніші проходи. Один прохід міг бути викладений з тисяч загублених гребінців, що стирчали з усіх боків, немов голки якогось дивного їжака, інший – з дитячих малюнків, де кольори вицвіли, наче як спогади про них, і лінії були ледь помітними. Між ними бродили дивні, наче пилові згустки, істоти – "шукачі" або "збирачі". Вони були схожі на прозорі, ледь помітні тіні, що безцільно блукали Лабіринтом, збираючи дрібниці, що потрапляли їм під "руки", і посилюючи хаос своєю безглуздою діяльністю. Вони не були злими, скоріше байдужими та бездумними, рухомі лише якимось інстинктом, який змушував їх збирати, немов невпинні роботи.

— Ми маємо знайти центр цього місця, – рішуче заявила Муся, її блакитні очі уважно вивчали хаотичні патерни зниклих предметів, намагаючись знайти в них логіку. — Там, де сходяться всі енергетичні сліди. Це єдиний спосіб зупинити витік і повернути все на свої місця. – Її голос був сповнений рішучості, незважаючи на сюрреалістичність оточення. 

Вогник відчував, як Іскорка, що йшла поруч, пульсує від концентрації, її золоті луски мерехтіли в такт енергетичним хвилям, що пронизували Лабіринт.