Фатальне (не) везіння - Ірен Кларк

– Геть.

Він говорить це настільки тихо, що від цього стає моторошно.

– Я…

– Я сказав, геть.

Тиша.

Глуха.

Нестерпна.

А потім Лада хмикає, піднімає голову й виходить із кімнати, не озираючись.

Двері за нею зачиняються.

Мертва тиша.

І тут Льошка гарчить:

– Я вип’ю.

І виходить слідом.

Я стою й дивлюся на Андрія.

Він не рухається.

Просто стоїть.

Я роблю крок до нього.

– Андрію…

– Не зараз.

Він не дивиться на мене.

І від цього мені страшно.

Бо мені здається, що він щойно втратив щось дуже важливе.

І я не знаю, як йому це повернути.