Реактивація - Кулик Степан
— Не кваптеся радіти, — охолодила мій запал провідниця. — Кулеметне гніздо хоч і прикрите решіткою, та не настільки густою, щоб птер не зміг дістати кігтем чи дзьобом. Тому, поряд з кулеметником завжди знаходиться другий номер. Завдання якого — захищати першого при безпосередньому нападі.
— Я… — неголосно, але становчо промовила Ніка.
— Що? — майже дуетом промовили ми з провідницею.
— Я буду другим номером Макса.
— О, в цьому немає потреби, — змахнула руками Надія. — У нас є штатний стрілець. Тож лише кулеметник руку вивихнув.
— Або я йду разом з чоловіком, або не йде ніхто… — не знав, що Ніка вміє говорити так вимогливо. Навіть брязкіт криці в голосі вчувся. — І це не обговорюється.
— Гм… — провідниця глянула на дружину. — Ви впевнені?
— Як там у бланку реєстрації шлюбу було сказано? «І в радощах, і в печалі, і багатстві, і в бідності, поки смерть не розлучить нас»?
— Гм… Що ж, — посміхнулася стюардеса. — Якщо так, тоді звісно… А стрілецька підготовка у вас є? З карабіном справитеся?
— Я співпрацівник поліції, — відказала Ніка. — Тож усі необхідні навики і допуски маю.
— О, якщо так, то жодних проблем... Отже? Я можу доповісти командиру потяга про вашу згоду?
— Можете, — знову озвалася Ніка. — І можете на нас покластися. Ми з чоловіком зробимо все, що в наших силах.
— Добре… Тоді у вас є хвилин двадцять. Щоб одягнутися і все інше… Через двадцять хвилин я повернуся і проведу вас на бойовий пост. І… дякую. Можете не вірити… але з усіх пасажирів, лише ви згодилися. Це я, стосовно, вашої ідеї: брати гроші за сафарі. Люди, які усе життя прожили під захисним куполом, розучилися ризикувати життям, воліють залишатися у безпеці і хочуть, щоб її їм забезпечував хтось інший.
Гм… Звучить не надто приємно, але слушність у цім є. Не раз доводилося помічати, що навіть міцні парубійки, у критичних ситуаціях намагаються уникати прямої сутички. Воліючи не наражатися на небезпеку, спустити все на гальмах, або викликати поліцію.
— Люба… — повернувся до дружини. — Чи й справді варто ризикувати?
— Так, любий… — Ніка дивилася серйозно. — Тепер ми одне ціле. І усе ділитимемо навпіл.
— Протестую! — підняв я руки. — Так не чесно. Ти вдвічі менша за мене, а претендуєш на рівну порцію. Якщо цього правила дотримуватися, то я буду весь час голодний, а ти… ти потовстішаєш. Ось!
— Ах ти… — задихнулася від обурення дружина, а потім жбурнула в мене подушкою. — Я йому… а він… скотиняка… Постривай же! Я тобі покажу…
Довелося негайно повертатися у ліжко і вдатися до підступної тактики. Тобто, зграбастати войовницю в обійми і вкрити поцілунками.
Так чи інакше, але коли Надія повернулася, ми були готові.
Мій пост виявився над тамбуром наступного за рестораном вагона. По відкидній драбинці я піднявся наверх. Невеличкий відсік на рухомій платформі. Зверху прикритий куполом решітки звареної з товстої арматури. Справді — не надто щільної. Руку можна просунути.
СКМС-12. Типовий кулемет Малика-Сірого… Класична модель, прийнята на озброєння космодесанту років триста тому. Остання, так би мовити, пісня вогнепальної зброї, що працює на основі спалення пороху. Безповоротно витіснена енергетичними засобами ураження. Тобто — бластерами.
Крісло стрільця.
Сів… Посовгався. Доволі зручно. Приціл винесений ближче до очей, так що подаватися вперед, щоб припасти до окуляра, не доведеться. А, значить, і спина не затерпне. Гашетка під правою рукою, під лівою — руків’я для руху дула у вертикальній площині. Горизонтальний поворот проводиться за допомогою педалей. Тиснеш лівою ногою — кулемет зміщується вліво. Правою — відповідно у протилежний бік. Перевірив… Усе працює. Кулемет змінює положення швидко і плавно.
— Через дефіцит боєзапасу, кулемет модифіковано, — озвалася знизу провідниця. — Він налаштований на короткі черги в два патрона.
— Можна спробувати? Хоча б дві-три черги? Щоб відчути зброю.
— Ні. Птери поки що не атакують. Тож не будемо їх провокувати. Може, вдасться уникнути сутички. Таке трапляється рідко, та все ж, часом буває. Тому, доки не залунає сирена, відкривати вогонь категорично забороняється. Це зрозуміло?
— Так.
— Добре… Успіху нам усім і везіння.
Надія пішла, натомість на нижньому рівні появилася голова Ніки.
— Ти що там, на східцях стоятимеш весь час? — виказав я турботу. — Це ж незручно. Хто таке вигадав?
— Ні, тут є відкидний стільчик. Звісно, не найкомфортніше місце, але терпиме. Зате, огляд хороший. Зможу стріляти, не побоюючись зачепити тебе.
— Но, но… Уважай там. Мені всі органи потрібні. Особливо ті, що в нижній півкулі. Безголовий мужчина — не рідкість, а от без деяких частин тіла — уже й не мужчина. Так що, май на увазі.
— Не переймайся, — засміялася дружина. — Зайвого не відстрелю. Самій знадобиться.
Перекидаючись жартами з дружиною, я тим часом оглядав небо. Вперше у житті не крізь марево захисного поля. І побачене мені подобалося. В першу чергу насиченістю та яскравістю барв. Через пелену Купола неможливо було побачити настільки живі кольори та відтінки. Як на малюнках.
