Реактивація - Кулик Степан

Черговий, відгороджений від решти приміщення столом, таким вузьким, що більше нагадував барну стійку, звично націлив на мене сканер і якийсь час вивчав отримані дані.

— Максим Коваль. Проходьте. Вас очікують. Кімната номер 3… — проказав так само без жодних емоцій.

Я вже було відкрив рота, щоб запитати: «Куди?», як він щось натис під столом, і у стіні навпроти входу ковзнули вбік замасковані під панель, двері, відкриваючи прохід вглиб приміщення.

«Кабінет №3» — повідомив напис на других дверях ліворуч. Я постукав і увійшов.

Така ж невеличка кімната, тільки вмебльована під кабінет. А за масивним столом, у великому ортопедичному кріслі — майже квадратна постать начальника поліції.

— Доброго дня, пане поліцмейстер.

— Знаєш мене? — замість відповіді втупився той важким поглядом.

— Хто ж вас не знає? — потис я плечима.

— Добре. Тоді, одразу до справи… Де чіп?

Оскільки чогось подібного я і чекав, тож мовчки встромив руку в кишеню, вийняв з неї горошину чіпу і поклав на стіл перед поліцмейстером.

— Отак просто? — здивувався той. — Жодного спротиву, робіння вигляду, що й гадки не маєш, про що мова?

— Не бачу сенсу. Якщо питаєте, значить, вам усе відомо. До речі, звідки? Якщо не таємниця?

— Вероніка Лис робила запит у архіві. Її щоденний графік мені відомий. Отже, сама вона чіп Лариси не могла знайти. Значить, робила це на чиєсь прохання. Друзів і знайомих у неї теж обмаль. Тож справа десяти хвилин з’ясувати, що ти єдина підходяща кандидатура, здатна на авантюрні вчинки. Можна сказати, стовідсоткова. І, як бачиш, не помилилися.

— Дякую.

— За що?

— За додаткову інформацію про мою майбутню дружину. Завжди приємно дізнатися, що ти у неї якщо і не перший, то хоча б єдиний.

— Можу навіть довідку виписати, — уже більш добродушно гмикнув поліцмейстер. —Але ти ще так і не сказав, де ти її знайшов?

— У технічному колекторі під очисними спорудами. Ближче до відстійника.

— Що ти там робив?

— Збирав гриби. Вони дуже корисні при відновленні після травм.

— Правдоподібно. А чому одразу не завідомив у поліцію про знайдений труп? Ти ж цей чіп не з живого тіла виколупав?

— Не встиг… — розвів я руками. — Спершу хотів дізнатися, хто це. А коли дізнався — був трохи зайнятий. Виступав на Арені. Потім вже було пізно… От я й подумав, що труп, вірніше, та купка обгризених костей, що від тіла залишили щурі, може і до ранку зачекати.

— Можливо, — кивнув поліцмейстер. — Можливо, я б навіть повірив. От тільки зранку ти відправився не у відділок, а на вокзал. Чому передумав?

— Побоявся…

— Не зрозумів?

— Коли я дізнався, що знайдені останки належать донці колишнього кандидата в мери... пошуками якої півроку займалася уся поліція і добровільна дружина... Безрезультатно… То збагнув, що втрапив у халепу. Бо знайшов те, чого не слід. Бо ті, хто стояв за викраденням дівчини, і за її вбивством… зацікавлені і в подальшому збереженні таємниці. І люди ці — щонайменше при владі. Якщо зуміли змусити змиритися навіть її батька. А коли до мене в спальний блок уночі заявилася парочка громил… з доволі конкретними замірами… Я вирішив, що найкраще для всіх, і в першу чергу, звісно, для нас з Веронікою, буде, бодай на якийсь час, щезнути з К-019.   

— І де ті… гм… гості?

— На жаль, зуміли втекти… — продемонстрував я поліцмейстерові збиті кістки на кулаках. — Але натяк я оцінив.

— Гм… — потер підборіддя поліцмейстер. — Ну, що ж. Може й слушно… — потім зиркнув на наручний циферблат. — До відправлення ще майже година. Встигаєш…

— Ви мене відпускаєте?

— А що ще з тобою робити? Ти ж усе розповів?

Я мовчки кивнув.

— Ну, от… А знадобишся — знайду. Навіть на іншому боці планети. Про поліцейське братство чув? — і не чекаючи відповіді, продовжив. — Досить лише мені послати запит, і тебе відправлять назад. Доведеться — то й в наручниках. То ж, особливо не мудри. Я про те, що не намагайся надмірно замітати сліди. Домовилися?

— Так, пане поліцмейстер. Дякую…

— Щасливої дороги. І солодкого медового місяця.

— Еее…

— Жодних див, — усміхнувся поліцмейстер. — Згідно закону про поліцію, службовець органів правопорядку не має права одружитися чи вийти заміж, без повідомлення начальства. Треба ж службі внутрішньої безпеки перевірити майбутнього партнера на лояльність і відсутність правопорушень. Вероніка подала таку заявку ще вчора. Вказавши твоє ім’я. У мене заперечень немає. Так що, вітаю.

«Вітаємо. Ви виконали приховане завдання «Чистий перед законом». Нагорода — 100 пунктів досвіду. 50 срібних кредитів»

Назовні я вийшов перебуваючи немов у тумані. Як це можливо? Адже до вчорашнього вечора у мене і гадки не було про жодне весілля. Усе сталося цілком спонтанно. А Вероніка подала запит ще до нашої зустрічі в бістро. А поліцмейстер каже: жодних див… Угу.