Смертельний круїз - Олесь Григорович Ільченко

Одноманітні дні, які зводилися до щоденних рейсів за маршрутом дім-школа і школа-дім та до регулярних (чи не дуже) зупинок «спортзал», «кіно», «день народження друга», «поїздка на дачу», «нежить із температурою» (гидотна зупинка!), «карантин у школі» (чудова зупинка!), — все це несподівано перервалося новиною, яку принесла Юля. Вона повідомила друзям про літературний конкурс, оголошений одним із журналів для підлітків. Редакція часопису закликала всіх тінейджерів надсилати прозові твори для їхнього проекту «Де-Фе-Три», тобто «детектив-фентезі-трилер». Рукописи переможців обіцяли видати окремими книжками! А авторів нагородити чудовими призами — від річної передплати на журнал і аж до новенького лептопа. Що тут можна було сказати? Тільки «Вау!», — що Юля і зробила.

Було від чого захвилюватися: адже дівчина зі своїми однокласниками — Оленкою, Вікою, Тарасом і Юрком — вже давно писали фантастичні або героїчні оповідання на кшталт «Володаря перснів» чи «Гаррі Поттера» — коли окремо, коли всі разом як співавтори. Вони переживали з героями своїх творів неймовірні пригоди, мандрували до небачених світів, перевтілювалися в зовсім інших людей, а іноді навіть не людей, а казкових істот, — часом усемогутніх, а коли й кумедних та милих.

Можливо, такі конкурси бували й раніше, але саме цей чомусь неабияк розігрів уяву компанії підлітків. Раптом усі вирішили, що можуть легко перемогти і виграти ноутбук, фотоапарат… І взагалі — стати знаменитими людьми! І всяк би говорив про них: «Це ті школярі, які написали таку видатну книгу, справжній бестселер!» Учителі пишалися б ними, домашніх завдань не задавали… Адже всі б розуміли, що вдома Тарас і Віка, Юрко й Оленка з Юлею пишуть нову, ще більш захопливу книгу! Так, слава — солодка річ, що й казати. Тарас навіть почав мріяти, що їх, як геніально талановитих письменників, може запросити в гості навіть сама Джоан Роулінґ і розповісти про невідомі сторінки зі своїх майбутніх книжок про Гаррі Поттера! Ото була б мандрівка! Треба лише англійську підучити… Але ж то така дрібниця!

Віка, навпаки, мріяла про спілкування з кількома відомими у світі авторами книжок фентезі. Її старший брат Євген був — лише уявіть собі! — перекладачем на форумі письменників-фантастів у Києві. Йому пощастило: письменників приїхало дуже багато, а «транслейторів», як Євген називав себе і своїх колеґ, — не вистачало… І тому до цієї праці залучили студентів і навіть школярів старших класів, які добре знали іноземну. Ото було диво: школярі спілкувалися й перекладали оригінальні ідеї-думки визначних фантастів з усього світу. Євген потім з гордістю повісив форумний бейджик-перепустку на почесному місці в кімнаті. Він поглядав на своє ім’я, написане гарними літерами у квадратовому пластику, і все згадував і згадував письменників, які створили такі прекрасні книги…

Віка розповідала про все так детально, ніби то вона була отим перекладачем.

Усі друзі слухали Віку й Тараса, і кожен мріяв-вигадував щось із життя автора після його уславлення. Оленка і Юля, перебиваючи одна одну, розповідали, як їхню книгу екранізують в самому Голлівуді. А двох знаменитих авторок, а може, й Віку з Юрком і Тарасом, запросили б зіграти головні ролі у майбутньому фільмі! Адже поки книга вийде, поки на неї звернуть увагу голлівудські сценаристи й режисери, мине час, друзі підростуть і цілком зможуть грати дорослі ролі!

Юля з Оленкою не зізнавалися, що вже кілька днів, навіть незрозуміло навіщо, потай від друзів почали розучувати танцювальний номер зіркового дуету з мюзиклу «Чикаго», де Кетрін Зета-Джонс і Рене Зелвеґер абсолютно синхронно виконують запальний степ, чи як там той танець називається…

Залишалася дрібниця — написати саму книгу.

І ось одного дня після уроків усі друзі зібралися вдома у Юрка, аби обговорити жанр свого твору. Проблема полягала не лише в ідеї, але й у тому, що часу на створення книги в них було не так уже й багато: в журналі було чітко й недвозначно вказано дату, після якої рукописи на конкурс не прийматимуть.

Сидячи за столом на кухні, друзі радилися, відчуваючи себе гравцями «брейн-ринґу» — їм необхідно було знайти швидку і точну відповідь на запитання: що ж написати? Історія, яку вони ще не вигадали, мала бути захопливою, такою, яка б вразила прискіпливе журі конкурсу.

За що взятися? Трилер, який-небудь «жахасик»? Тут важко вигадати щось нове… Юрко почав фантазувати: а коли написати щось таке — ну, дуже страшне… Скажімо, кілька людей, близькі друзі, кудись їдуть, а їхня машина ламається в лісі… Чи, наприклад, вони чомусь опиняються в шахті… Проте тут була проблема: одразу видно, хто хороший, а хто негідник…

«Немає нічого поганого в тому, що читач одразу зрозуміє, хто є хто! — підтримував Тарас Юрка. — Важливо так закрутити сюжет, щоб від читання ніхто відірватися не зміг!» Щодо сюжету всі погоджувалися з Тарасом — але як це зробити, як написати?

Юлі ж ідеї Юрка не подобалися. Вона казала, що писати фентезі дуже складно. Все зазвичай починається з якоїсь таємниці, — доводила дівчина, — потім додається містика, а далі з’являються оті всі атаки монстрів, погрози привидів, інтриги інопланетян… Звичайно ж, усі персонажі неминуче гинуть страшною смертю, але головний герой чи закохана парочка обов’язково рятуються.

«Найкрутіша фішка, — іронічно додала Юля, — коли герой, якого вважали загиблим, дивним чином виживає. Але, звісно, невдовзі з’ясовується, що нечисть ще не переможена, і той-таки герой обіцяє у другій частині книги „розібратися“ з усіма падлюками. Або протилежний варіант: монстри кажуть, що вони ще повернуться…»

«А може, втнути щось на кшталт вторгнення позаземної цивілізації на нашу Землю? Весь інтегрований космофлот із системи сонць Альдебарана прямує, щоб завдати нищівного удару останній гуманній галактичній цивілізації, створеній людьми… — із запалом говорив Тарас. — і тут земляни нарешті об’єднуються…» Усі так глянули на Тараса, що він урвав свій монолог. «Так, — похитав він головою, — я розумію, що це