Смертельний круїз - Олесь Григорович Ільченко
Майбутнім письменникам стало зрозуміло, що з ідеями у них сутужно. Може, краще взятися за, сказати б, чарівно-героїчний напрямок фентезі? Але і тут, як вони не крутили, як не мізкували, все висловлене, вигадане ними, виходило подібним до епопеї Толкіна, або до того ж таки Гаррі Поттера…
Друзі почали гортати книжки, яких було чимало в домашній бібліотеці батьків Юрка. Кілька годин вони читали вголос уривки з творів Айзека Азімова, Артура Кларка, Френка Рассела та іншої «класики жанру». Потім дійшла черга і до Стівена Кінґа, Галини Малик, Лесі Ворониної, Ірен Роздобудько, Андрія Кокотюхи. Юля навіть, не знати навіщо, погортала кілька збірок віршів Олеся Ільченка… Але, щиро кажучи, ні прочитане у книжках, ані вигадане ними самими не влаштовувало молодих письменників.
Нарешті Оленка, яка весь час мовчала, висловила, як виявилося потім, «ґеніяльну здогадку» (таке словосполучення було в одній старій, з 1920-х років, книжці з домашньої бібліотеки). Вона запропонувала написати «страшний екшн-детектив у дусі Аґати Крісті». Ідея «чистого детективу» одразу сподобалася. Всі почали думати, яке ім’я дати головному герою — розумному і безстрашному детективові, жінці чи чоловікові. Прозвучало навіть ім’я «аґент Сміт», але тут усі засміялися, згадавши Сміта з фільму «Матриця». «Я знаю! — вигукнув Юрко. — Детектива зватимуть Ґордон Браун!» Але таку ідею відхилили. По-перше, вже був патер Браун у творах Честертона, а по-друге, так звуть прем’єра Великої Британії… Видавалося негарно називати детектива, навіть чудового і сміливого, іменем реальної людини.
Віка висловила гарну ідею про те, що пошуки імен героїв слід відкласти, а з’ясувати, де і як будуть відбуватися події. Вона запропонувала: таємниче вбивство (неодмінно має статися таємниче вбивство!) трапляється в багатому, старовинному, але водночас похмурому замку десь у Шотландії… Всі погодилися з таким «винаходом» Віки, проте Оленка слушно зауважила, що вони надто мало знають, як влаштовані ті палаци, і як минають будні їхніх вельможних мешканців.
Однак Оленку не послухали і почали писати, додаючи кожен по кілька фраз. Та скоро виявилося, що дівчина таки має рацію, й описати побут шотландського замку не так і легко. А ще важче пояснити, кому вигідна смерть єдиного спадкоємця цієї маєтності. Коли він єдиний — то яка користь зловмисникам від його смерті? Адже той замок і все, що в ньому є, однаково їм не дістанеться…
І тут Юля подала чудову думку про те, що вбивства неодмінно, якщо вже їх описувати, мають бути помстою за щось, а не просто вбивством заради вбивства. Може, той убивця-лиходій і не такий вже затятий злочинець? Може, він змушений піти на страшний крок заради когось чи через щось?
Усім здалося, що тут, завдяки ідеї Юлі, вони наблизилися до розуміння справжнього механізму дії, який має рухати детектив начебто сам собою, невимушено, природно, але невідворотно й динамічно.
Після палких суперечок друзі зрозуміли, що кількість діючих осіб має бути доволі обмеженою, бо вони не зможуть детально описати дії, вчинки й характер кожного. А з іншого боку, читач просто заблукає серед «юрби» героїв, кожен з яких є мало не головним.
Та й місце, де розгортаються події в книзі, має бути осяжним для читача. Нехай не замок, але щось таке зрозуміло-окреслене. Квартира? Літак? Поїзд? Корабель?
Підлітки ще довго сперечалися, але поступово їхня ідея якось сама собою змінилася і вони збагнули, про що і який саме детективний твір слід написати.
Так! Таємничі й страшні події мали відбуватися на розкішній яхті якогось олігарха! Вишукане товариство багатіїв, у яких начебто є все… А доля, фатум виявляється вищим за їхню приземлену суєту, жадобу грошей і задоволень…
Справа зрушила. Всі навперебій диктували Юркові, котрий сидів за комп’ютером, свої ідеї, які поступового перетворювалися на більш-менш прийнятні фрази, речення, репліки героїв твору. Хлопцям особливо подобалося описувати яхту — її спорядження, всілякі там ванти, щогли, машинне відділення, а дівчатам — розкіш кают, вишукану атмосферу судна, червоне дерево і дзеркала на стінах кают-компанії…
За описом то виходила не просто яхта, а цілий «Титанік»; і тому, зустрівшись уже наступного дня, друзі дещо спростили описи, стиль і характери персонажів. На пропозицію Юрка, якому важко було запам’ятовувати складні імена, діючих осіб назвали звичними іменами. До того ж, порадившись, зробили розвиток подій більш жвавим, ніж було задумано на початку.
Вигадування таємничих пригод, які відбулися на яхті «Наяда», так захопило п’ятірку однокласників, що вони почали збиратися у Юрка вдома буквально щодня. Написання детективу просувалося, попри побоювання, досить жваво.
Найважчим, як виявилося трохи згодом, було перечитування написаного, виправлення помилок і різних дурниць у тексті. Якогось персонажа могли забути, «загубити» за кілька сторінок, інший постійно говорив однаковими фразами… Деякі повороти сюжету були незрозумілі самим авторам: куди побіг той герой, чому раптом з’явилася ця героїня… Довелося створити два текстові файли: один — із першим варіантом розповіді, а другий — з виправленим і доповненим. Порівняння двох варіантів детективу допомагало побачити, як розгортаються події, і триматися однієї лінії їхнього розвитку.
Особливо відзначилися дівчата — Юля, Олена і Віка. Вони так хвацько закручували сюжет, що Тарас і Юрко іноді навіть дивувалися — звідки це в них береться. Потім збагнули, що дівчата просто більше книжок читали і переглядали фільмів, а не годинами грали в комп’ютерні ігри, як вони…
І ось нарешті настав день, коли твір була завершено. Усі знову зібралися на кухні в Юрка, щоб уголос прочитати текст і остаточно обговорити його, вносячи необхідні виправлення.
Відповідальну справу довірили Тарасові — він дуже гарно, виразно читав програмні вірші на уроках, коли його викликали вчителі.
Юля, Оленка, Віка і Юрко сіли довкола столу. Тарас встав, але потім знову сів, відчуваючи, що читання буде тривалим. Він навіть поставив перед собою склянку теплого чаю, аби в разі, коли пересохне в горлі, зробити рятівний ковток і не переривати читання.
І ось Тарас, урочисто виголосивши заголовок, жваво заходився читати:
