Фортуна - Майя Молчанова

Великі справи треба робити, а не обмірковувати їх нескінченно.

Гай Юлій Цезар

Осінь, осінь, осінь… Що ж нам приносить ця осінь? Песиміст похмуро скаже – мряку, дощі, застуди та нудьгу, оптиміст, щасливо посміхаючись, заявить: золотисте листя та затишні вечори біля вікна. Я ж завжди завмираю десь посередині.

От і зараз, заміть того, щоб радіти першому жовтому листю, я кутаюсь в шаль і намагаюся сховатися від галасу, що стоїть за стіною.

Восьмий клас – енергії повно, винахідливості можна позаздрити, черпати не перечерпати. Але, якщо говорити відверто, саме це мені в них і подобається. Їхня впевненість у тому, що завтрашній день буде кращим за сьогоднішній, їхня палка віра в мрії, хоча й вона часом межує із самовпевненістю.

Я взагалі люблю дітей, навіть у школу працювати пішла через це. І хоча реальність виявилася зовсім не такою райдужною, як мені мріялося, але в ті моменти, коли очі моїх учнів наповнюються цікавістю, я відчуваю, що справді на своєму місці.

Коридором розноситься передзвін... Мимоволі морщуся від неприємного звуку, але двері відчиняються, впускаючи в кабінет галасливий натовп, і я звично розтягую губи в посмішці: адже діти не винні, що у їхньої викладачки літератури осіння хандра. Витягуючи з далеких закромів залишки оптимізму та ентузіазму, які добряче потріпалися протягом здається нескінченного дня, я починаю урок.

Все звично, як завжди, день у день, рік у рік… Коли ти читаєш книгу або розповідаєш про неї один раз це цікаво і легко, а от коли в сотий – потрібно вміти хоча б частково забувати про попередні 99. Кожен урок, наче нова сторінка дуже довгої книги. А ще зошити, контрольні, журнали, підручники, що постійно змінюються. З глузду з'їхати можна! Але на щастя або на біду, всі ми трохи божевільні.

За розмовами та обговореннями 45 хвилин пролітають швидко і цього разу дзвінок зовсім не здається неприємним. Сьомий урок. Зараз швиденько перевірю контрольні шостого класу і можна йти додому – будую великі плани, подумки кваплячи восьмикласників. Я вже було хотіла відкрити перший зошит з нерівної різнокольорової стопки, коли погляд зачепився за якусь неправильність... Ну звісно, Ангел, точніше Ангеліна Світлова. Куди ж без неї та її вічного хвостика – Соні Котової. Стоять переді мною, красуні, і посміхаються, знайомо так, підозріло.

Якщо когось і знала вся школа, то це їх. І нічого поганого сказати про дівчаток не можна, вчаться добре, в житті школи беруть активну участь, але ось як спаде їм на думку якась ідея - не зупинити. Влаштувати шоу талантів та показуючи фокуси мало не спалити школу, випадково, звичайно. Помітити, що дітям з молодших класів не подобаються макарони з сиром і підняти такий галас, що в їдальні довелося змінювати все меню. Зняти розгромний ролик про старі турніки з багаторічними шарами фарби, за якими, немов по кільцях дерев, можна рахувати роки, і домогтися виділення фінансування на новий спортивний майданчик. Важко сказати чого від їхніх “геніальних ідей” було більше, користі чи неприємностей та головного болю для всього викладацького складу на чолі з директором... Ось тільки ця їхня фірмова щаслива посмішка найчастіше викликає страшний інтерес у кожного, хто її побачить. Або ж просто стає страшно. Але ж я викладач, я привітно посміхаюся і про всяк випадок відсуваю вазу подалі від цієї парочки.

– Мар'яно Вікторівно – починає Котикова і замовкає, дивлячись на подругу, ніби не знає, що сказати далі. – Ми хотіли б вам запропонувати…

Але Ангел робить крок уперед, перебиваючи Соню і вихоплюючи щось із рук.

– Зі святом вас вітаємо, даруємо… квиток! З римою не склалося, але як є, – Ангел кладе на стопку зошитів невеликий листок і радісно закінчує свою промову. – З днем ​​Учителя!

– Дівчатка... День Учителя був тиждень тому, і я навіть не знаю... 

Чесно кажучи, театр я люблю, але така пропозиція, та ще й від знаменитої парочки, звучить несподівано якось... І дивно.

– Та не хвилюйтеся так, це контрамарка, нам за знайомством дісталася "Панночка і хуліган". Беріть!

– То може ви й сходите? Театр це чудово. Вам сподобається!

– У нас тільки один квиток, – зауважує Соня і повільно задкує до дверей.

– А поодинці ми не ходимо, – Ангел теж робить крок назад.

– Відмова не приймається! – кажуть дівчатка хором і вибігають у коридор, грюкнувши дверима.

Кипа різнокольорових зошитів розсипалася по підлозі немов осіннє листя. Я переводжу погляд із зачинених дверей на маленький білий листок, що біліє в купі паперів. «Що ж… Чому й ні? – думаю я, розглядаючи квиток. – «Театр я люблю, час (вечір п'ятниці) цілком слушний. Планів немає, компанії не передбачається. Тож...». Зошити один за одним повертаються назад на стіл, маленький непомітний квиток перекочовує в кишеню сумки, і я, наївна, з усмішкою мрію про незабутній вечір. У цьому, мабуть, і була моя помилка – бажання треба загадувати конкретніше.

***

Пустішали шкільні класи, шаруділо за вікнами руде листя, а коридором мчали дві тоненькі дівочі фігурки в дутих куртках і різнокольорових чоботах. Мчали так, ніби за ними, як мінімум, женеться зграя вовків. Принаймні так подумав би шкільний охоронець, якби не щасливі посмішки на їхніх почервонілих обличчях.