«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
— А ви?
— Я не поляк, Сідалковський. Тільки вживаю кілька польських слів. Від Терези, як спогад, залишилися. Померла Тереза при пологах. Пологи були важкі і…
— Довгі, — додав Сідалковський, уявивши чомусь перед собою Зосю.
— Не смійтесь, Сідалковський. У вас нічого святого за душею нема. Ви заради красного слівця готові й циніком стати.
— Ви почали про жінок, Філарете Карловичу. З радістю послухаю. Ніколи не думав, що ви так цікаво розповідаєте… Тим більше про жінок. А жінки — це і моя улюблена тема.
— Про жінок я можу розповідати годинами, — з задоволенням відказав Чудловський. — Скільки я їх бачив на своєму віку! Усе своє життя тільки те й робив, що роздягав і одягав їх. І яких тільки жінок, Сідалковський! Які тільки дами бували у моєму гардеробі! Тепер, мені здається, таких нема.
— Усе втрачене — прекрасне, як спогади і загублений лотерейний квиток, — мовив мрійливо Сідалковський.
— Одягав я жінок і учених, і знаменитих футболістів, і доцентів. А скількох я артисток бачив: балерин, співачок, кінозірок! Усіх не перерахувати… Які в них були шийки, плечі, декольте, бюсти, грації… Повірте, Сідалковський, Чудловський у тому має смак.
Сідалковський не перебивав його. Він, здавалося, думав про щось своє, і перед його очима пропливали власні картини, спогади.
— То, може, така хвороба, — долинало до Євграфа, — але я й тепер просиджую вечорами перед дзеркалом. У формі, при всіх регаліях. І милуюся сам собою. Тільки той ваш вар'ят заважає. Каже, тату… Як він мене цим «тату» дратує! Каже, тату, у вас кітель не генеральський. Невже в Одесі надули? Там можуть! Може, ви подивилися б, Сідалковський?
— А звідки у вас золоті монети? — Євграф ухилився від прямої відповіді.
— О, це теж дуже цікава історія. Ви, мабуть, чули про знамениту «шахиню» із ресторану «Столичний»? На зекономлених порціях вона стала за кілька років мільйонершею. Скуповувала сервізи, золото, магнітофони, кришталь, золоті годинники, діаманти. Один такий діамант носив на золотому ошийнику навіть її пес на кличку Цезар. Так-от саме того дня, коли вона «засипалася», до нас у ресторан завітав один з її помічників. Він пообідав і, одягаючись, раптом запідозрив, що за ним стежать. Він завжди був щедрий на чайові, але цього разу щедрість його сягнула апогея. Ви бачите, Сідалковський, яка у мене рука? Всі оті монети, що він мені висипав, ледь умістилися в моїй долоні. Я не надав цьому ніякого значення, гадав, мідяки. Все ж було так звично і природно. І тільки увечері, коли я почав підраховувати свій денний прибуток, ледь не знепритомнів: моя кишеня була набита золотом! Те золото я здав державі. Мені оплатили грішми, і згодом я купив за них отой моторний човен, що стоїть у дворі. Ви не повірите, Сідалковський, але та десятка, що я вам подарував, була остання.
Чудловський замовк і, розминаючи ноги, підійшов до вікна, щоб прочинити його. Надворі, як і зранку, знову стало ясно і сонячно.
— А що означає ця карта, Філарете Карловичу? — спитав Сідалковський.
— Карта? — перепитав Філарет Карлович, повертаючись лицем до Сідалковського. — Я й не знаю, як вам простіше пояснити… Все це теж бутафорія. Дитяча гра на старості літ. Переїжджаючи в цей будинок, я несподівано натрапив на шмат пергаменту. Тоді уже в дворі стояли оці сфінкси, оці стовпи на ґанку (про такий двір і ґанок мріяла Тереза), і я вже в ті сфінкси скидав п'ятаки. От і прийшла мені в голову ідея. Усі ж ми в молодості снили скарбами, і я перемалював цю карту з книги «Острів скарбів», а літери поставив свої. Я ж до того, як стати швейцаром, теж був моряком, Сідалковський. Але далі Херсона й Одеси не запливав. Тепер ви мене зрозуміли?
Сідалковський знову ухилився від прямої відповіді.
— І останнє питання, Філарете Карловичу… Я вже відчув, що ваші розповіді — як етикетки на винах: наклейки чудові, а смак не той.
— Що ж поробите? Я намагався своє життя прикрасити. Хотів його зробити трохи таємничим. Зося усе життя так жила. А прийшли ви, привели оцього вар'ята — і все розбили, як, може, й не дорогу, але дуже красиву вазу…
— Отже, останнє запитання, Філарете Карловичу. Де взялися оті мідяки у сфінксах? Ви що, обікрали в молодості каси київського метрополітену?
— Ви мене ображаєте, Сідалковський. Ви знову входите в свою роль. Я гадав, що моє чесне зізнання трохи змінить вас. Ви ж не такий, яким себе уявляєте!
— Здаюсь, Філарете Карловичу. Здаюсь на милість богам і переможцям.
— Запам'ятайте, Чудловський ніколи не крав. А тільки брав чайові.
— П'ятаками? — вихопилося у Сідалковського.
— Давали й срібними, але я міняв на п'ятаки. Не крав, а міняв у касах метро…
— Чому ж ви не пустили їх в обіг: не здали у магазин чи не обміняли на купюри?
— Я соромився. Мені того не дозволяв зробити мій гонор. Я ж не жебрак. А чайові, то я перепрошую, мені давали за роботу. Я умів одягати дам. Це їм подобалося. Кавалерам теж. Та й мідяки, я перепрошую, мідяки — то надійна справа, — вони досі ні під які грошові реформи не потрапляли.
— Ну, гаразд. Мені час на роботу, Філарете Карловичу. Ваша біографія мені сподобалася. У шість слів її не вкладеш, але й для папки слідчого вона також не підходить. Від вас я чекав більшого…
— А я від вас, Сідалковський…
— Від мене ви чекали зятя. Але я не сонце, Філарете Карловичу, усіх не зігрію.
— Ви вар'ят, Сідалковський. Вар'ят такий, як я у молодості. І через те ви мені подобаєтесь. Тому я вам все й розповів. Цього навіть Зося не знає. Але ви кінчите так, як я, повірте моєму досвідові, Сідалковський.
— Я б не назвав це райдужним майбутнім, Філарете Карловичу. А втім, я не кажу вам: «Прощайте». Я кажу вам: «До скорої зустрічі». І хай ваша таємниця буде й моєю.
— Зося нічого не повинна знати…
— Це я вам обіцяю. А на більше не розраховуйте.
РОЗДІЛ XXI,
в якому розповідається про фірмові бланки, фіндіпошівський сад, еліпсоподібну клумбу, розподіл преміальних, страшенну звістку, хто такий Чомбе, пропозицію Сідалковського, про кохання, тепло і смажену картоплю
«Фіндіпош» активно готувався до свого першого сорокаріччя. На честь цієї знаменної дати були замовлені нові фірмові бланки, три штампи і дві печатки у вигляді шапки Володимира Мономаха та на
