«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
На гамір вискочив генерал Чудловський при всіх своїх регаліях і аксельбантах. Схоже було на те, що він ще з ночі готувався до якогось військового параду. Генерал увімкнув світло на ґанку, і те, що він побачив, здалося йому битвою під Пилявцями. Принаймні так про нього подумав Сідалковський.
— Ти вар'ят! — вигукнув він. — Ти вар'ят! До холери! До холери тобі ті мідяки здалися?
Більше Чудловський не вимовив жодного слова. Він упав, як підкошений косою, його підняли і непритомного поклали на тапчан…
І ось Сідалковський знову перед ним. Не Грак, не Зося, а Сідалковський — із золотою монетою й пергаментною картою в руках.
— У вас є щось від красивого диявола, Сідалковський. Вам, мабуть, і тричі обдурені дівчата довіряються вчетверте?
Сідалковський не відповів.
— Що ж, цього разу ви перемогли. Я висповідаюсь перед вами, Сідалковський.
— Тільки без самопожертв, Філарете Карловичу! Я не жорстокий, хоч ви мені це й приписуєте.
— В усьому винен я. Усе життя грав комедію. Тепер сам себе покарав і хочу виговоритися. Коли ви вперше до нас зайшли, Сідалковський, і я помітив, як на вас глянула Зося, повірте, мені все стало зрозуміло: Зося закохана у вас. Кохає, назважаючи на те, що ви аліментник. У своїй душі вона й це виправдала. Вона певна: вас ошукали. Але я певний теж — такого, як ви, не ошукаєш.
— Не приписуйте мені зайвих доблестей, — чемно заперечив Сідалковський. — Цього разу помилились ви, але я не виправдовуюсь: ви не прокурор, я не підсудний. Так трапилося, і я ні за чим не жалкую. Дітей матерів-одиночок теж повинен хтось утримувати…
— Гаразд. Не будемо докопуватися. Це до моєї розповіді не має ніякого відношення. Коли я помітив, як зашарілася Зося, я дав собі слово: одружити вас із нею. Я гадав, що розбираюся в людях. Я ж стільки їх бачив на своєму віку! Ви мені здалися користолюбцем, практиком, і я подумав, що такі люди, як ви, заради грошей підуть на все. Я розіграв комедію. Але я помилився. Для мене це скінчилося драматично. А варто вам було сказати слово, і Зося була б ваша. Але ви на це не клюнули. Я все життя помилявся, Сідалковський. Мені все життя здавалося, що я створений для чогось особливого. У молодості теж мріяв про далекі порти і не звідані мною країни. Я шукав пригод і марив ночами морськими подорожами й портами, але чим я скінчив?!
— Генерал — це не так уже й погано, — перебив його Сідалковський. — Щоправда, я не можу зрозуміти, який ви генерал: генерал-лейтенант чи генерал-полковник? Я ж ніколи не бачив ваших погонів…
Чудловський витріщився на Сідалковського і почав ковтати повітря.
— Йдіть ви до холери! — раптом випалив він. — Я такий генерал, як ви, Сідалковський, граф. Я все своє життя служив у ресторані. За швейцарські лампаси мене й прозвали «генералом»… Ви ж знаєте, які у нас в Україні лихі язики. От так я й став генералом. Генерал Чудловський Філарет Карлович, — з докором похитав головою він. — І ви на це клюнули?! Я продав свій старий дім і переїхав сюди. Гадав, тут мене так не називатимуть, — провадив далі «генерал» Чудловський. — Адреса змінилася, дім теж, а прізвисько так за мною й залишилося. Як воно перейшло сюди — мені й досі не відомо. Згодом, уже на пенсії, я сам повірив, що я генерал. Потім купив собі амфібію в одного знайомого полковника у відставці. Гадав, що від амфібії залежить майбутнє щастя єдиної доньки. Але помилився.
— Ілюзії і життя — то абсолютно різні речі, — промовив Сідалковський.
— Тепер я це знаю. Тому так важко переживаю непотрібне Зосине одруження. Але я боявся, щоб вона не залишилася старою дівою. Це теж страшне для дівчини…
— Страшне, але не найстрашніше, Філарете Карловичу, — уточнив Сідалковський своїм красивим дикторським голосом, яким пишався, очевидно, не менше, ніж своїми запонками і почерком. Тільки перше він вважав тимчасовим явищем (запонки могли загубитися), а друге — вічним, бо «Навіть після моєї смерті, — казав Сідалковський, — для нащадків у моєму домі залишиться мій гарний почерк і переходитиме, як сімейна реліквія, із покоління в покоління, якщо те покоління у мене колись буде».
— Одного разу мене як генерала навіть до школи запросили, — продовжував тим часом Філарет Карлович, — на «голубий вогник» школярів. Та я не пішов. Послався на хворобу. Згодом у те, що я генерал, повірила й Зося. Тепер я на пенсії. Пенсія у мене, звичайно, не генеральська. Але я не скаржусь. У мене все є. Але щоразу, коли я йду на пошту одержувати її, я не забуваю забігати в ощадкасу, щоб принести Зосі справді генеральську пенсію. Працюючи в ресторані, я дещо заощадив. Я приносив їй зранку, а після обіду знову клав на книжку — і так щомісяця, — Чудловський на мить замовк, торкнувся своїх колись хвацьких вусів, які тепер невпевнено обвисали, посивіли. — Я не хотів розчаровувати Зосю. Вона так пишалася мною! Якось я поїхав до Одеси. На одеському товчку придбав старі поношені генеральські штани, кітель, кашкет і аксельбанти, навіть три георгіївських хрести. Вони мені коштували дворічних чайових. Віку я немолодого, тож легко переконав Зосю, що мені довелося воювати ще у першу світову війну, що я царський кавалер трьох «Георгіїв» і що про це краще мовчати. Кортик і пояс мені перепродав наш офіціант. Після того я щовечора одягав усе це на себе. Сідав перед дзеркалом і заплющував очі. Боже, яких тільки баталій і битв у ці хвилини не бачила перед собою Зося! Вона милувалася мною. Ви знаєте, яка вона романтична і мрійлива. Зося бачила битви, відчувала запах пороху, чула гуркіт канонади і вибухи снарядів. А я уявляв собі рідний ресторан, кордебалет. Перед моїми очима миготіли в чорних, коричневих, ажурних панчішках жіночі ніжки. Я бачив міні і максі. Але найбільше мені подобалися міні. У моєму віці більше нічого не залишалось. Як ті жіночки ходили, як вони уміли закидати ногу на ногу і як вони гарно палили довгі болгарські цигарки, ніби більше нічого у світі не вміли робити! Я вас перепрошую… Якби не мій вік, я зумів би дослужитися до офіціанта. Я ж трохи й по-німецьки вмію. Я все-таки воював, хоч і не був генералом. Тепер доводиться вивчати довідники, військову термінологію. Спеціально для Зосі. Адже вона мене часто розпитує про різні битви. А скільки на своєму віку я бачив гарних жінок! — Чудловський раптом важко зітхнув. — Може, саме тому я
