«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
— Шепеони є, — голосно заявив Ковбик і вийшов із-за столу, щоб (так усі подумали) потиснути наукову руку Ховрашкевича.
Ховрашкевич послав у бік Стратона Стратоновича нищівний погляд, який прирівнювався до пострілу з рушниці, але з холостим патроном.
— Шепеонів нема, — відкотився назад за стіл Ковбик.
— То, я вам кажу, нема ондатр і їжаків, — трагічним голосом мовив Ховрашкевич.
— Як?! — вихопилося в усіх.
— А от так: загинули усі піддослідні тваринки…
Звістка, яку він приніс, за силою поступалася хіба що землетрусу. Усі, як пишуть у нарисах, затамували подих. Стратон Стратонович теж.
— Ніколи б не подумав, що вівторок може бути важчим, ніж понеділок, — нарешті промовив Ковбик. — От вам і ювілей.
— Життя зіткане з протиріч, — тихо прошепотів Сідалковський. — Від радісного до трагічного один крок, як від любові до ненависті, як від ювілею до…
— Про що ото ви там шепочете, Сідалковський?! Вам що, щось відомо про це?!
— Та ні. Я кажу, що від ювілею до реорганізації — один крок…
— То, пробачаюсь, — спалахнув Ховрашкевич, — але то ви кажете дурницю. Ніякої реорганізації тепер не буде… Ми уже на порозі нововідкриття…
— Уже за порогом, — перебив його Ковбик.
— На порозі, Стратоне Стратоновичу! І цей удар нас із колії не виб'є. Якщо не до сорокаріччя, то до вашого п'ятдесятиріччя… Тобто до нашого п'ятдесятиріччя, а вашого шістдесятиріччя, Стратоне Стратоновичу, я таки шепеонів виведу… Шепеони — це смисл мого життя…
— Жаль тільки, що я їх не дочекаюся… Так без шапки і на пенсію вийду…
— То ви так даремно. Дочекаєтесь. І я особисто в це вірю.
У хвилини своїх найбільших винаходів і потрясінь Ховрашкевич вважав, ніби «Фіндіпош» існує тільки тому, що на світі живе Стратон Стратонович. Вони начебто створені один для одного. Принаймні Михайло Танасович колись так про це подумав і тепер бажане сприймав за реальне.
— То я вам так скажу, — натхненно, як поет, запалювався він, — не буде Стратона Стратоновича — не буде й «Фіндіпошу». Бо «Фіндіпош»… То я не тому так кажу, що тут сидить Стратон Стратонович. То я так можу сказати навіть тоді, коли його нема… Так от, я кажу… «Фіндіпош» існує, поки живе… Точніше, поки з нами Стратон Стратонович, доти з нами й «Фіндіпош». Бо вони, то я так собі мислю, начебто природою створені один для одного. Я особисто не уявляю «Фіндіпош» без Стратона Стратоновича, як і Стратона Стратоновича без «Фіндіпошу»…
— Ну, ну, — поблажливо казав Ковбик. — Досить вам уже про це, Михалку. Незамінимих у нас нема.
— Є, — заперечував Ховрашкевич. — То, я вам кажу, є…
— Нічого ви не скажете — нема.
— То я перепрошую, але винятки є… Ви виняток, Стратоне Стратоновичу…
Ковбик махав безнадійно рукою, встромляв у мундштук цигарку і казав:
— Ніяких винятків. Такого, хто б вас переговорив, природа ще не створила. Хіба що… Кхм, — прокашлявся він. — Вас, Михалку, це я по-дружньому, не гнівайтесь… Хіба що вас схрестити з Маргаритою Ізотівною, тоді, може, і вийде отой унікум…
Ховрашкевич робив вигляд, що сердиться. А зараз він мовчав. Мовчав і Ковбик, тільки на обличчі ворушилися жовна і здавалося, що Стратон Стратонович пережовує ще недозрілі думки й здогади. У кабінеті було тихо, як у ямі.
— Йолі-палі, — раптом порушив цю тишу Панчішка.
— Масик, — сердито глянув на нього Стратон Стратонович, — хоч у такі хвилини не лайтесь. Невже усі загинули? — Ковбик повернувся всім корпусом до Ховрашкевича.
— Живий залишився тільки хамелеон, — відповів Ховрашкевич.
— Ви чули, Грак? У трагічні хвилини життя живими залишаються тільки хамелеони, — прошепотів у «мідасове вухо» Грака Сідалковський.
— Ви б своїми думками поділилися з колективом, — Ковбик вибив з мундштука попіл і продовжував інтенсивно думати.
— А чого, — підвівся на весь свій зріст Сідалковський. — Думки — не золото, — він глянув у бік Грака. — Я ними можу поділитися, але перед цим хотів знати, що ж воно за смерть…
— Від їжаків і ондатр тхне, — зі злістю повідомив Ховрашкевич.
— Чим? — не дав йому докінчити Ковбик.
— Алкоголем…
— І вбивством, — закінчив Сідалковський…
— Що ви мені тут дует розігруєте! — розсердився Стратон Стратонович. — У кого які здогади, гіпотези? Ви їх напередодні ювілею, Ховрашкевич, не споювали?
Той заперечливо похитав головою.
— Якщо це так, — розвивав свої думки Стратон Стратонович, — то я вам скажу: під ваші їжаки й ондатри підклали добру свиню. Не споїли мене — споїли їжаків, — багатозначно закінчив він.
— Це справа рук Нещадима, — раптом промовила Дульченко, яка до цього мовчала, немов скіфська баба.
— Чому ви так думаєте, Маргарито Ізотівно? — лагідно перепитав Ковбик.
— Я не думаю — я знаю. У мене шосте чуття…
— Те-е, — махнув рукою Ковбик. — У мене теж шосте. Але нам шостого чуття мало. Нам потрібні факти.
— Це зробив Чомбе, — мовив Грак.
— Хто-хто? — Ковбик крутнувся на високих своїх каблуках.
— Я вибачаюсь, Нещадим, — поправився Грак. — Щоб відплатити за звільнення. Він надішле комісію і заявить, що Михайло Танасович під час своїх експериментів споював тварин… Ну, для сміливості… І от наслідки…
— Тут є логіка, — Стратон Стратонович міряв великими кроками кабінет, хоч сам був малий. Але це робити йому подобалося.
Усі дивилися на нього, і кожний думав про своє. Для Грака він нагадував землеміра, що відміряв колгоспні поля. В очах Бубона Ковбик виростав до господаря міста, що крокує площею. Тільки Панчішка уявляв Ковбика чомусь величезними ножицями. Сам Ковбик думав про Нещадима, якому в останні дні хтось приліпив прізвисько Чомбе…
…Звістка про це дійшла й до Арія Федоровича. Він спочатку побагровів, потім посинів, тоді налився кров'ю і почав крутитися по коридору, як песик, якому несподівано причепили до хвоста прищіпку.
— Я так цього не залишу! Ні, дорогенькі, у мене це так не пройде… Я вам не Чадюк, — він увірвався в кабінет Ковбика, забувши постукати і забувши про те, що цього Стратон Стратонович не любить. Папери разом з останнім наказом Ковбика про преміальні Ховрашкевичу і Панчішці полетіли додолу.
— Ви вриваєтесь у мій кабінет, як цунамі, — розлютився Ковбик, котрий якраз читав про цунамі в газеті.
— Але так далі я терпіти не можу… Вони не наукою займаються, а тільки тим, що вигадують на кожного усілякі прізвиська…
— Ви спокійніше можете, Арію Федоровичу? Що трапилося?
— Мене у «Фіндіпоші» прозвали Чомбе, — поскаржився він. — Я цього так не залишу.
— Хто прозвав? — спокійно запитав Ковбик.
— Панчішка. Цей ваш тихоня. Хто ж