Шовкопряд - Джоан Роулінг
Фенкорт, єдиний син незаміжньої медсестри, походить зі Слау. Його мати й досі мешкає в будинку, де він виріс.
«Вона там щаслива,— розповідає письменник.— Вона має рису, якій варто позаздрити: вміє насолоджуватися звичним».
Сам письменник живе далеко від стандартного будиночка у Слау. Наша розмова відбувається у старовинній довгій вітальні, де всюди мейсенська порцеляна і обюсонські гобелени, а за вікнами тягнуться просторі угіддя Ендзор-корту.
«Це все моя дружина обирала,— недбало пояснює Фенкорт. — Мої смаки в мистецтві цілком відмінні й дуже приземлені». Біля будинку викопано чималу яму — тут буде бетонний фундамент під статую з зістареного металу, що зображує фурію Тисифону, про яку Фенкорт зі сміхом говорить, що це «імпульсивне придбання... знаєте, месниця за вбивство. Дуже потужний витвір. Моя дружина її терпіти не може».
Й ось ми повертаємося до розмови, з якої почалося інтерв’ю: макабрична доля Оуена Квайна.
«Я поки що не осягнув убивства Оуена,— стиха зізнається Фенкорт. — Як і більшість письменників, свої почуття з того чи того приводу я усвідомлюю, коли пишу про них. Саме так ми осягаємо світ, осмислюємо його».
Чи означає це, що можна чекати на твір, присвячений смерті Квайна?
«Я вже чую звинувачення в несмаку й експлуатації,—усміхається Фенкорт.— Насмілюся припустити, що теми втраченої дружби, останнього шансу зустрітися, поговорити, порозумітися свого часу можуть випливти, але вбивство Оуена вже осягнуте в літературі — ним самим».
Фенкорт — один з небагатьох, хто читав горезвісний рукопис, що ніби надав убивці взірець для злочину.
«Я прочитав його в той самий день, коли знайшли тіло Квайна. Мій видавець на цьому наполіг — я, бачте, сам там є». Фенкорт здається щиро байдужим до своєї появи в рукописі, хай яким образливим може виявитися його портрет. «Я не мав охоти звертатися до юристів. Я зневажаю цензуру».
Якої він думки про літературну цінність книги?
«Це те, що Набоков називав маніакальним шедевром,— усміхнено відповідає Фенкорт.— Можливо, свого часу його видадуть, хтозна?»
Він, звісно ж, жартує?
«Але чому б його не видати? — питає Фенкорт.— Мистецтво — це провокація: уже за цим критерієм „Бомбікс Морі“ більш ніж виправдовує своє створення. Так, чом би й ні?» — питає літературний панк в інтер’єрі свого єлизаветинського маєтку.
«З передмовою від Майкла Фенкорта?» — цікавлюсь я.
«Траплялися й дивніші речі,— усміхається Майкл Фенкорт. — Значно дивніші».
— Господь усемогутній,— пробурмотів Страйк і кинув «Таймз» на стіл Робін, мало не збивши її ялинку.
— Помітив, як він стверджує, що прочитав «Бомбікса Морі» у день, коли ти знайшов Квайна?
— Так,— озвався Страйк.
— Він бреше,— сказала Робін.
— То ми думаємо, що він бреше,— виправив її Страйк.
Не порушуючи обіцянки не марнувати гроші на таксі, але не бажаючи йти під снігопадом, у ранніх сутінках Страйк сів на 29-й автобус. Двадцять хвилин автобус віз Страйка на північ щойно вичищеними дорогами. На Гемпстед-роуд увійшла виснажена жінка з маленьким замурзаним хлопчиком. Якесь шосте чуття підказало Страйкові, що вони їдуть туди ж, куди й він,— і звісно, жінка теж вийшла на Кемден-роуд, біля голої стіни Голловею, в’язниці її величності.
— Побачиш маму,— казала жінка своєму підопічному, який, як здогадався Страйк, був її онуком, хоч жінка мала років сорок.
В оточенні голих дерев і трав’янистих узбіч, густо засипаних снігом, в’язниця скидалася б на університетську будівлю з червоної цегли, якби не біло-блакитні таблички державного зразка і не врізані у стіну ворота заввишки шістнадцять футів, щоб пропускати тюремні фургони. Страйк став у чергу з іншими відвідувачами. Дехто був з дітьми, і ті тягнулися лишити сліди на кучугурах незайманого снігу на узбіччях. Черга човгала повз теракотові стіни з цементними оздобами, повз підвісні кошики, що на грудневому морозі перетворилися на снігові кулі. Складалася черга головно з жінок; серед чоловіків Страйк вирізнявся не лише габаритами, а й відсутністю зацькованості, тихого ступору на обличчі. Помережаний татуюваннями юнак у широких джинсах попереду трохи затинався на кожному кроці. У шпиталі Селлі-Оук Страйк бачив контузії, але розумів, що цей хлоп не під гарматний обстріл потрапив.
Кремезна жінка у формі тюремної працівниці, що перевіряла документи, вдивилася в його права, тоді в його обличчя.
— Я знаю, хто ви,— повідомила вона, протявши його поглядом.
Цікаво, подумав Страйк, чи просив Анстис повідомити, якщо він прийде до Леонори. Схоже, що просив.
Він приїхав навмисно рано, щоб не згаяти і хвилини часу, відведеного на розмову з клієнткою. Така завбачливість дозволила Страйкові випити кави в центрі для відвідувачів, яким керувала дитяча благодійна організація. Приміщення було світле і майже веселе; багато дітлахів кинулося до машинок і ведмедиків, мов до давніх друзів. Виснажена Страйкова супутниця з автобуса відсторонено дивилася, як хлопчик грається з іграшковим солдатиком біля його великих ніг, ніби біля підніжжя колосальної статуї («Тисифона, месниця за вбивство...»)
До зали відвідин Страйка запросили рівно о шостій.
Кроки відлунювали від блискучої підлоги. Стіни були бетонні, але яскраві панно, створені ув’язненими, трохи пом’якшували суворість великого приміщення, де металася луна від брязкоту металу, дзенькоту ключів і шепоту. Обабіч маленького й низенького нерухомого центрального столу було закріплено так само нерухомі пластикові стільці, щоб мінімізувати контакт між ув’язненою та відвідувачем і унеможливити передачу контрабанди. Кричала дитина. Під стінами стояли й спостерігали наглядачки. Страйк, який мав справу лише з в’язнями-чоловіками, виявив у собі відразу до цього незвичного місця. Діти дивилися на виснажених матерів; смикалися й трусилися обгризені пальці — ознака психічного нездоров’я; сонні, накачані ліками жінки щулилися на пластикових стільцях; це було геть не схоже на знайомі Страйкові місця, де відбували терміни чоловіки. Леонора чекала — худенька, вразлива, жалюгідно рада його побачити. На ній був її власний одяг — велика спортивна кофта і штани,— а сама Леонора ніби зменшилася.
— Орландо приходила,— повідомила вона. Очі в Леонори почервоніли; видно було, що вона довго плакала.— Не хотіла йти від мене. її відтягнули силоміць. Не дали мені її заспокоїти.
Раніше за тих самих обставин Леонора показала б
