Шовкопряд - Джоан Роулінг

Запала мовчанка. Принесли закуски, і вони мовчки почали їсти. Страйк знав, що Ал був відмінником у своєму Міжнародному бакалавраті. Одного вечора в солдатському шатрі в Афганістані він дивився те фото: двадцятиоднорічний Ал у кремовому піджаку з гербом на кишені, з довгим волоссям, що золотаво блищить під сонцем Женеви. Його обіймає за плечі Рокбі — аж сяє батьківською гордістю. Фото потрапило в пресу, бо ніколи раніше Рокбі не фотографували в костюмі й при краватці.

— Привіт, Але,— промовив знайомий голос.

На превеликий подив Страйка, біля них зупинився Денієл Чард — на милицях, лиса голова відбиває джерела світла, заховані у хвилястій стелі. У темно-червоній сорочці з розстебнутим коміром і сірому костюмі видавець вигляд мав дуже стильний на тлі решти гостей, убраних більш богемно.

— О,— озвався Ал, і Страйк зрозумів, що він намагається згадати, що це за один,— е-е... добривечір...

— Ден Чард,— нагадав видавець.— Ми зустрічалися, коли я говорив з вашим батьком про його автобіографію.

— О... так-так! — Ал підвівся і потиснув йому руку.— Це мій брат Корморан.

Якщо Страйк і здивувався, коли Чард підійшов до Ала, цей подив не міг дорівнятися до шоку, який проступив на обличчі Чарда, як той побачив Страйка.

— Ваш... ваш брат?

— Єдинокровний,— пояснив Страйк, якого неприхований подив Чарда потішив. Як наймит-детектив міг виявитися родичем принца-плейбоя?

Зусилля, якого вартувало Чардові заговорити з сином потенційно прибуткового об’єкта, здається, лишило його без сили порушити незручне мовчання.

— Нога вже краще? — спитав Страйк.

— О так,— озвався Чард.— Набагато. Ну, я... не заважатиму вам вечеряти.

І він пішов, вправно лавіруючи між столиками, і сів на своє місце; Страйк більше не міг його бачити. Страйк і Ал знову сіли за стіл; детектив думав про те, яким маленьким стає Лондон, щойно піднімешся на певну висоту, щойно лишиш позаду тих, хто не має змоги легко резервувати столики в найкращих ресторанах і клубах.

— Ніяк не міг згадати, хто це,— ніяково усміхнувся Ал.

— Він планує написати автобіографію? — спитав Страйк.

Він ніколи не казав на Рокбі «батько», але пам’ятав, що при Алі не слід називати його Рокбі.

— Так,— відповів Ал.— Йому пропонують чималі гроші. Не знаю, домовиться він з цим хлопом чи з кимсь іншим. Писатиме, мабуть, хтось за нього.

Страйкові спало на думку питання: як у такій книжці Рокбі опише випадкове зачаття й народження свого старшого сина? Мабуть, навіть не згадає про це. Таке Страйкові було цілком до душі.

— Він, знаєш, і досі хоче з тобою зустрітися,— сказав Ал, явно підготувавшись до такої заяви.— Він дуже пишається... все читав про справу Лендрі.

— Та ну? — озвався Страйк, виглядаючи Лолу, офіціантку, яка згадала Квайна.

— Це правда,— відповів Ал.

— То що, він провадив співбесіди з видавцями? — спитав Страйк. Подумав про Кетрин Кент, про самого Квайна — одна не могла знайти видавця, другого вигнали; а підстаркувата рок-зірка може ще й перебирати.

— Так, щось типу того,— відповів Ал.— Не знаю, чи писатиме, чи ні. Цього Чарда йому наче рекомендували.

— Хто?

— Майкл Фенкорт,— відповів Ал, шматком хліба витираючи тарілку з-під ризотто.

— Рокбі знайомий з Фенкортом? — спитав Страйк, забувши про своє рішення.

— Так,— злегка насупився Ал; тоді додав: — Визнаймо: тато з усіма знайомий.

Тут була певна подібність до слів Елізабет Тассел — вона гадала, що «всі знають», чому Фенкорт від неї пішов; але була й відмінність. Для Ала «всі» були цілком конкретні: багаті, знамениті, впливові. Бідні люди, що купували музику його батька, були ніким; ніким був і Страйк, поки не вирвався під софіти, схопивши вбивцю.

— Коли Фенкорт рекомендував йому «Ропер-Чард»... коли рекомендував Чарда?

— Не знаю... кілька місяців тому? — непевно сказав Ал.— Сказав татові, що сам щойно до них перейшов. Півмільйона авансу.

— Непогано,— мовив Страйк.

— Казав татові, щоб дивився новини, що буде розголос, коли він до них перейде.

В полі зору з’явилася Лола-офіціантка. Ал знову її покликав; вона підійшла з заклопотаним виразом на обличчі.

— Десять хвилин,— сказала вона,— і я зможу поговорити. Дайте мені десять хвилин.

Коли Страйк доїв свинину, Ал спитав, як справи в нього на роботі. Той здивувався цій щирій цікавості.

— Ти не сумуєш за армією? — запитав Ал.

— Іноді,— зізнався Страйк.— А ти що поробляєш?

Він відчув докори сумління за те, що не поцікавився раніше. Тепер він зрозумів, що навіть не знає точно, чим Ал заробляє на життя — і чи заробляє взагалі.

— Може, почну бізнес з одним другом,— відповів Ал.

«Ага, отже, не працює».

— Індивідуальний підхід... організація дозвілля,— промимрив Ал.

— Чудово,— сказав на це Страйк.

— Якщо взагалі почнемо,— додав Ал.

Пауза. Страйк роззирнувся, виглядаючи Лолу, заради якої, власне, прийшов, але її не було — працювала, як Ал, мабуть, у житті не працював.

— Ти принаймні маєш репутацію,— сказав Ал.

— Гм-м? — озвався Страйк.

— Ну, ти ж сам усього досяг? — пояснив Ал.

— Що?

Страйк зрозумів, що за столиком почалася одностороння криза. Ал дивився на нього з сумішшю непокори і заздрості.

— Ну, так,— відповів Страйк, знизавши широкими плечима.

Він не зумів вигадати змістовнішої відповіді, що не прозвучала б зверхньо чи ображено, а ще не хотів підтримувати бажання Ала почати настільки особисту розмову, якої вони доти ще ніколи не мали.

— Ти з нас єдиний, хто цим не користується,— мовив Ал.— Гадаю, в армії з того все одно було б небагато користі?

Не було сенсу прикидатися, ніби Страйк не знає, про яке «це» йдеться.

— Гадаю, не було б,— відповів він (власне, у тих рідкісних випадках, коли питання його походження цікавило когось із солдатів, реакцією була недовіра — надто з огляду на те, що Страйк був геть не схожий на Рокбі).

Але він з гіркотою подумав про свою квартиру в ці крижані зимові ночі: дві з половиною тісні кімнатки, так-сяк прилаштовані віконні рами. Ал сьогодні поїде до Мейфера, до батькового маєтку зі слугами. Мабуть, корисно показати братові ціну незалежності, поки він не зробив з неї романтичного ідеалу...

— Гадаю, ти це сприймаєш за звичайну жалість до себе, за скиглення? — спитав Ал.

Фото з Алового випуску Страйк дивився в інтернеті — за якусь годину після розмови з невтішним дев’ятнадцятирічним рядовим, який випадково