Шовкопряд - Джоан Роулінг
Шарлотта якраз одягається — понад сумнів, у весільну сукню, яка коштує тисячі фунтів. Страйк легко уявив її: оголена, фарбує перед дзеркалом обличчя. Він сто разів бачив, як вона це робить; як змахує пензликом перед трюмо у спальні чи перед дзеркалом у готелі, так гостро свідома того, що її жадають, аж робить це майже недбало.
Чи Шарлотта теж дивиться на мобільний, поки спливають хвилини і вже так близько недовга хода до вівтаря, більше схожа на прогулянку по дошці? Чи вона ще чекає, чи сподівається, що Страйк щось відповість на її вчорашнє повідомлення з трьох слів?
А якщо відповісти просто тепер... то чого їй вартуватиме відвернутися від весільної сукні (він уявляв, що та висить у кутку, мов привид), надягнути джинси, закинути трохи речей у дорожню сумку і втекти з чорного ходу? Сісти в машину, вдарити по газах, помчати на південь, до чоловіка, який завжди означав утечу...
— К бісу,— пробурмотів Страйк.
Він підвівся, поклав мобільний у кишеню, допив холодний чай і натягнув пальто. Робота — ось єдина відповідь: активні дії завжди були його улюбленими ліками.
Попри впевненість, що Кетрин Кент утекла від уваги преси до когось із друзів, і попри жаль за свій неочікуваний прихід, Страйк повернувся на Клемент-Аттлі-корт — і виявив, що вгадав правильно. Дверей ніхто не відчинив, світло не горіло, всередині було ніби тихо.
Цегляним балконом гуляв крижаний вітер. Страйк уже йшов, коли з сусідніх дверей визирнула сварлива сусідка. Цього разу вона хотіла побалакати.
— Нема її. А ви преса чи хто?
— Преса,— підтвердив Страйк, бо видно було, що сусідку думка про це захоплює, а ще не бажаючи, щоб Кент знала, що він повертався.
— Таке ваша братія понаписувала,— з погано прихованою радістю мовила сусідка.— Таке про неї написали! Не, нема її.
— Не знаєте, коли повернеться?
— Нє,— озвалася сусідка, явно жалкуючи, що не знає. Крізь ріденьке й міцно завите сиве волосся проглядала рожева шкіра.— Але можу вас попередити,— запропонувала вона.— Якщо повернеться.
— Це буде дуже корисно,— запевнив Страйк.
Його ім’я зовсім недавно з’являлося у пресі, тож лишити візитівку він не міг. Страйк видер аркуш із записника, записав свій номер і віддав жіночці разом з двадцятифунтовою банкнотою.
— Дяка,— діловим тоном сказала вона.— Побачимося.
Спускаючись, він зустрів кішку — понад сумнів, ту ж саму, якій намагалася дати копняка Кетрин Кент. Кішка придивилася до нього — сторожко, але зверхньо. Зграйка підлітків, яких він бачив минулого разу, десь зникла; день був надто холодний для людей, які не мали нічого теплішого за спортивну кофту.
Кульгати у слизькому сірому снігу було нелегко, і фізичні зусилля заважали думати, тож уже неважливо було, чи перебирає він підозрюваних заради Леонори — чи через Шарлотту. Хай іде до тюрми, яку сама для себе обрала: він не писатиме, не дзвонитиме.
Дійшовши до метро, Страйк дістав телефон і набрав Джері Вальдгрейва. Він був упевнений, що редактор володіє потрібного йому інформацією,— того, що потрібно саме це, Страйк до вчорашнього прозріння в «Річковому кафе» просто не знав,— але Вальдгрейв не взяв слухавки. Страйк не здивувався. У Вальдгрейва розпадався шлюб, хиталася кар’єра, були проблеми з донькою; нащо йому ще дзвінки від детектива? Нащо ускладнювати собі життя, коли ускладнення можна уникнути, коли є вибір?
Холод, неприйняті дзвінки, мовчання квартир із замкненими дверима; сьогодні робити більше не було чого. Страйк купив газету, пішов до «Тоттенгему» і сів під однією з пишних дівиць пензля вікторіанського декоратора, з квітами у складках легкого одягу. Сьогодні у Страйка було дивне відчуття — ніби він чекає у приймальному покої, гає час. Пам’ять — мов шрапнель, що засіла в тілі, а потім почалося запалення... слова кохання, обіцянки вічної відданості, миті піднесеного щастя, брехня, брехня на брехні... раз у раз він відволікався від статей, які намагався читати.
Люсі, його сестра, одного разу запитала у відчаї: «Чому ти це терпиш? Чому? Тільки тому, що вона красуня?»
А Страйк відповів: «Це не шкодить».
Звісно, Люсі чекала, що він скаже «ні». Жінки багато часу приділяють тому, щоб зробити себе красивими, але не можна визнавати, що жіноча врода має значення. А Шарлотта таки була красуня — вродливішої жінки він у житті не бачив,— і Страйк так і не зміг позбутися зачудованості її зовнішністю, вдячності за цю красу, гордості за те, що вона поруч.
«Кохання,— сказав Майкл Фенкорт,— то омана».
Страйк перегорнув сторінку з фотографією похмурого міністра фінансів, навіть не помітивши його. Чи приписував він Шарлотті риси, яких вона ніколи не мала? Вигадував їй чесноти, щоб ще прикрасити її приголомшливу вроду? Коли вони зустрілися, Страйкові було дев’ятнадцять років. Це була неймовірна
юність для сьогоднішнього Страйка, який сидів тут у пабі з двома стоунами зайвої ваги і без половини ноги.
Може, він і створив образ Шарлотти, який ніколи не існував поза його закоханим розумом, та що з того? Реальну Шарлотту він теж кохав — жінку, що оголювалася перед ним і все питала, чи здатен він її кохати, коли вона зробила те-то, зізналася в такому-то й отак-то з ним учинила... Й от нарешті вона знайшла його межу: всієї вроди, гніву й сліз забракло, щоб його втримати,— і втекла в обійми іншого чоловіка.
«Може, це і є кохання»,— думав Страйк, стаючи на бік Майкла Фенкорта проти невидимої й строгої Робін, яка чомусь з’явилася поруч і засуджувала його за те, що сидить тут з пивом і прикидається, ніби читає про найсуворішу зиму на пам’яті англійців. «Ви з Метью...» Страйк бачив, навіть коли вона сама цього не помічала, що у стосунках з Метью Робін не може бути собою: така умова цих стосунків.
Чи існує пара, в якій двоє бачать одне одного як є? Нескінченний парад буржуазного конформізму — шлюб Люсі та Грега. Нудні варіації на тему зради й краху надій, що приводять до Страйкових дверей невпинний потік клієнтів. Свідомо сліпа відданість Леонори Квайн чоловікові, всі вади якого спокутувало те, що «він же письменник». Поклоніння герою, яке Кетрин Кент і Піппа Міджлі перенесли на того-таки дурня — зв’язаного, мов індичка, і вительбушеного.
Страйк сам себе вганяв у депресію. Він уже випив половину третьої пінти. Думав, чи не
