Шовкопряд - Джоан Роулінг

— Вважаю,— відповів Страйк, чітко даючи зрозуміти, що не хоче слухати переконувань у протилежному.

— Добре,— втомлено відповіла Ільза,— хай буде по-твоєму, але скажу тобі так: Леонора собі геть не допомагає. Вона страшенно агресивна, заявляє, що то все Квайн сам купив. Паранджа, Господи... Мотузки, що купили з цієї картки, ті самі, якими було зв’язане тіло. Леонору спитали, нащо Квайн міг купити паранджу чи пластиковий комбінезон для захисту від хімікатів, а вона їм: «А я в біса знаю?» Що не речення, то питання, коли її відпустять додому до доньки; вона просто не розуміє, що сталося. Всі речі придбали півроку тому і відіслали в будинок на Тальгарт-роуд — більш спланованим воно б видавалося, тільки якби знайшли написаний її власною рукою план. Леонора стверджує, що не знала, коли Квайн збирався дописати книжку, але той твій Анстис...

— А він там, так?

— Так, провадить допит. Питав, чи дійсно вона думає, що хтось повірить, ніби Квайн не розповідав про свою творчість. Вона на те: «Я не дуже слухаю». «Тобто він говорить про свої сюжети?» Питали-питали, старалися її виснажити, й от нарешті Леонора каже: «Ну, він щось говорив про шовкопряда, що його живцем варять». Цього вистачило, щоб Анстис вирішив, що вона повсякчас брехала і знала весь сюжет. О, і ще в садку знайшли свіжоскопану землю.

— Готовий битися об заклад, що вони знайдуть труп кота на ім’я містер Каведлик,— загарчав Страйк.

— Анстиса це не зупинить,— передрекла Ільза.— Корме, він абсолютно впевнений, що це вона. Вони мають право протримати її до одинадцятої ранку, і я цілком упевнена, що їй висунуть обвинувачення.

— Замало доказів,— затято заперечив Страйк.— Де аналіз ДНК? Де свідки?

— Корме, оце й проблема — свідків немає, даних немає, а картковий рахунок говорить сам за себе. Слухай, я на твоєму боці,— терпляче додала Ільза.— Хочеш мою чесну думку? Анстис іде ва-банк, сподівається, що якось викрутиться. Гадаю, він відчуває тиск із боку зацікавленої преси. І коли вже зовсім чесно, він переймається, що тут ще ти нишпориш, і хоче перехопити ініціативу.

Страйк застогнав.

— Де вони взяли картковий рахунок піврічної давнини? Аж так довго довелося копатися у знахідках з кабінету?

— Ні,— відповіла Ільза.— Рахунок був зі зворотного боку одного з малюнків Квайнової доньки. Кілька місяців тому донька, вочевидь, подарувала його подрузі, а подруга сьогодні рано-

вранці принесла його до поліції і сказала, що от тільки тепер глянула на зворот і зрозуміла, що там... Що-що ти сказав?

— Нічого,— зітхнув Страйк.

— Ніби «Ташкент»?

— Майже. Ільзо, ти собі йди... дякую тобі за все.

Кілька секунд Страйк просто сидів собі, мовчазний і розгублений.

— Бляха,— тихо сказав він темному офісу.

Він знав, як це сталося. Піппа Міджлі, охоплена параноєю та істерикою, вирішила, що Леонора найняла Страйка, щоб повісити вбивство на когось іншого; просто з його офісу вона побігла до Кетрин Кент. Піппа зізналася, що розкрила брехню Кетрин, яка буцімто не читала «Бомбікса Морі», і закликала її використати докази проти Леонори. Тож Кетрин Кент зірвала малюнок доньки свого коханця (Страйк гадав, що він висів на холодильнику на магніті) й побігла до відділку.

— Бляха,— повторив він уже гучніше і набрав номер Робін.

39

I am so well acquainted with despair,

I know not how to hope...

Thomas Dekker and Thomas Middleton, The Honest Whore[45]

Як і передрекла її адвокатка, наступного ранку об одинадцятій годині Леонорі Квайн висунули звинувачення в убивстві чоловіка. Страйка і Робін попередили телефонним дзвінком, і от вони спостерігали, як новини розповзалися інтернетом; хвилина по хвилині тексти множилися, мов колонія бактерій. На одинадцяту тридцять «Сан» уже видала про Леонору статтю під заголовком «Нова Роуз Вест, учениця м’ясника».

Журналісти заходилися збирати свідчення про подружню нездібність Квайна. Часті зникнення пов’язали зі стосунками з іншими жінками, сексуальні мотиви в його книжках розібрали й прикрасили. Кетрин Кент вистежили, перестріли на порозі, сфотографували і почепили ярлик: «Рудокоса й пишнотіла Квайнова коханка, авторка еротичної прози».

Одразу по опівдні знову подзвонила Ільза.

— Суд відбудеться завтра.

— Де саме?

— У Вуд-Гріні, об одинадцятій. Звідти, гадаю, повезуть одразу до Голловею.

Колись Страйк жив з мамою і Люсі в помешканні, від якого було три хвилини пішки до жіночої в’язниці закритого типу, що обслуговувала північ Лондона.

— Я хочу з нею зустрітися.

— Можеш спробувати, але не думаю, що поліція захоче, щоб ти був поруч. І як її адвокат, мушу тобі сказати, Корме, що це матиме такий вигляд, ніби...

— Ільзо, я нині — єдиний шанс для Леонори.

— Дякую за довіру,— сухо озвалася та.

— Ти знаєш, про що я.

Ільза зітхнула.

— Я й про тебе думаю. Ти дійсно хочеш ще позлити поліцію?..

— Як вона? — перебив Страйк.

— Не дуже,— відповіла Ільза.— Побивається через Орландо.

Пообідні години були густо пересипані дзвінками від журналістів і Квайнових знайомих; і ті, і ті відчайдушно прагнули інсайдерської інформації. Голос Елізабет Тассел по телефону звучав так хрипко й низько, що Робін прийняла її за чоловіка.

— Де Орландо? — запитала вона у Страйка, коли той узяв слухавку, ніби він відповідав за добробут членів родини Квайнів.— 3 ким вона?

— Гадаю, з сусідкою,— відповів Страйк, слухаючи хрипке дихання Тассел на тому кінці.

— Боже мій, яке божевілля,— прохрипіла Літагентка.— Леонора... минуло стільки років, і от з гусені стало це... неймовірно...

Реакція Ніни Ласселз Страйка не дуже здивувала: слабко приховане полегшення. Вбивство відступило в каламутні обшири можливого. Більше його тінь не стояла над нею; ніхто з її знайомих не був убивцею.

— А його дружина справді схожа на Роуз Вест, правда? — спитала вона у Страйка по телефону; той зрозумів, що перед очима Ніна має відкритий сайт газети «Сан».— Тільки волосся довге.

Вона ніби співчувала йому. Страйк не розкрив справи. Поліція його обійшла.

— Слухай, у мене в п’ятницю гості, прийдеш?

— Вибач, не зможу,— відповів Страйк.— Вечеряю з... братом.

Ніна, схоже, вирішила, що він бреше. Перед «братом» була крихітна пауза — ніби Страйк намагався хутко щось вигадати. Страйк не пригадував, щоб раніше казав на Ала «брат». Він узагалі рідко говорив про своїх братів і сестер по батьку.

Ввечері, вже йдучи додому, Робін поставила перед Страйком, який сидів над папкою зі справою Квайна, чай. Вона майже фізично відчувала гнів,