Леопард - Ю. Несбе
— Як ти тут? — спитав Харрі якомога спокійніше.
— Нормально, — мовила з тихим стогоном Кая. — А ти як? Кепські новини?
— Так, — мовив Харрі й сів поруч із нею.
— Що? А зараз ти у мене не закоханий?
Харрі тихо засміявся й пригорнув її.
— Та ні, тепер закоханий.
Він відчув теплі сльози на її щоках, коли вона прошепотіла:
— То ми одружимося?
— Безперечно, — відповів Харрі, знаючи, що зараз промовляють не вони, а трунок у їхньому мозку.
Вона тихо засміялась:
— Поки смерть не розлучить нас…
Він відчув тепло її тіла. І ще щось тверде. Кобуру з табельним револьвером на її стегні. Відпустивши її, він дотягнувся до Колкки. Йому видалось, що обличчя у того вже ставало мармурово-холодним і почало дубіти. Він засунув руку в сніг, дістався до грудей небіжчика.
— Що ти робиш? — спитала Кая.
— Беру у Юссі зброю.
Він почув, як на мить вона затамувала подих. Відчув, як її рука уткнулася йому в спину, ніби осліпла тваринка.
— Ні, — прошепотіла вона. — Не роби цього… не так… Давай ми просто заснемо… Евен.
Як він і гадав, Юссі Колкка ліг спати, не знявши свою кобуру за плечима. Харрі відстебнув застібку, обхопив руків’я й витягнув пістолет із снігу. Пройшовся пальцем по дулові — прицілу немає, отже, це «Вейлерт». Він випростався надто поспішно й знову відчув запаморочення, йому подумалось: хоч би не впасти. І в очах усе потьмяніло.
Бельман стояв і дивився в яму майже чотири метри зав-глибшки, коли почулося якесь ляскання. Мов хтось поспіхом вибиває пилюку з килима. Воно свідчило, що рятувальний гвинтокрил уже на підльоті. Його люди переносили сніг у наплічниках, прив’язавши до них ремені від штанів.
— Вікно! — гукнули з ями.
— Розбивай! — прокричав у відповідь Мілано.
Задзенькало бите скло.
— Трясця, — почув він. І збагнув, що це не передвіщає нічого доброго.
— Устроміть палицю…
Бельман німо чекав. Потім почув:
— Клятий сніг, до самісінької стелі.
Бельман розчув собаче гавкання. Він спробував порахувати, скільки годин знадобиться, щоб розчистити хатину від снігу. Радше, скільки діб.
Харрі прокинувся від страшного болю у вилиці й відчув, що по чолу та переніссі струменіє щось тепле. Отже, падаючи, він ударився об каміння саме ушкодженою вилицею, й саме це його розбудило. На подив, він досі стояв вертикально, тримаючи у руці зброю. Харрі спробував вдихнути повітря, якого бракувало. Він не знав, чи йому стане сили на останню спробу, але це несуттєво. Усе просто: хай там як, а іншого виходу немає. Тому, встромивши пістолет у кишеню, він, хапаючи повітря, знов узявся видиратися димарем. Діставшись верхівки, він широко розставив ноги, намацав залізні ґрати й знайшов палицю, встромлену в сніг. З того боку, де Харрі тримав палицю, вона була ледь ширшою, тож він без вагань встромив у неї дуло пістолета. Дуло увійшло у палицю на дві третини й застрягло. Це був ніби півтораметровий глушник. Куля навряд чи проб’є сніг завтовшки більше півтора метра, але що, як до поверхні лишилося зовсім трохи?
Він навалився на пістолет, щоб той од відбою не вискочив з трубки і вистрелив як треба. Натиснув на гачок. Знов і знов. Здавалось, його барабанні перетинки ос-ось луснуть у герметично замкнутому просторі. Вистреливши чотири рази, він спинився, обхопив губами отвір у трубці й спробував утягнути те, що було всередині трубки.
І втягнув… повітря.
Він мало не гепнувся вниз від подиву. Потім знов почав вдихати, поволі, щоб не зруйнувати тунель у снігу, який, певно, пробило кулями. Кілька снігових порошинок втрапили йому під язик. Повітря! Воно мало м’який, гармонійний смак віскі з льодом.
Розділ 60. Ельфи та гноми
Рогер Єндем біг угору Карл-Юханс-гате, де за мить мали відчинитися крамниці. На Егерторгет, звівши очі, він побачив, як стрілки червоного годинника у рекламі шоколаду «Фрея» показують за три хвилини десяту. Він побіг швидше.
Його терміново викликали до Бента Нурдбьо, їхнього у всіх сенсах легендарного головного редактора, котрий вийшов на пенсію, нині члена правління й хранителя храму.
Він повернув праворуч на Акешгата, де в ті часи, коли паперові видання панували скрізь, згуртувалися редакції усіх провідних газет. Потім повернув ліворуч до будівлі суду, праворуч до Апотекергата й, засапаний, влетів у «Стоп Пресен!». Як видавалось, кав’ярня так і не змогла визначитись, бути їм спортивним баром чи то пабом у традиційному англійському стилі. А може, те й інше, аби лишень газетярі всіх ґатунків почувалися як удома. Стіни були обвішані світлинами, з яких можна було зробити висновок, що за останнє двадцятиліття цікавило, приголомшувало, радувало й жахало націю. Найчастіше це були спортивні події, відомі особистості й природні катаклізми. На додачу — деякі політики, яких однаковою мірою можна віднести до двох останніх категорій.
Кав’ярня примостилася безпосередньо біля двох газетних будинків — «Verdens Gang» і «Dagbladet», які ще лишилися на Акешгата, тож «Стоп Пресен!» можна було без вагань вважати розширеною їдальнею цих видань, але зараз там сиділо лише двоє. Бармен за стійкою і єдиний відвідувач, що сидів у глибині зали, під полицею з книгами, що виходили у серії «Класики» у видавництві «Гюльдендал», й старовинним радіоприймачем, який поставили туди, вочевидь, щоб додати закладові штрих у стилі ретро.
Чоловік, що сидів під полицею, і був Бент Нурдбьо. Він мав бундючний вираз обличчя Джона Гілгуда, панорамні окуляри Джона Мейджора й підтяжки Ларрі Кінга. І читав справжнє паперове видання. За чутками, як знав Рогер, він читав лише «The New York Times», «Тhe Financial Times», «The Guardian», «China Daily», «Süddeutsche Zeitung», «El País» та «Le Monde», і то щодня. Йому навіть часом спадало на думку зазирнути у «Правду» та
