Леопард - Ю. Несбе

Харрі не поклав мотузку вбік, натомість намотав її на праву руку. Переконався, що мотузки стане для замаху. Швидкий аперкот у кінчик підборіддя. Завдяки мотузці руці шкоди не буде, не те що минулого разу, коли він ударив Бйорна Гольма й потім у нього два дні боліли кісточки на пальцях.

Він на крок наблизився до Бельмана. Зауважив, як здивувався той, помітивши намотану на руку мотузку, побачив, що комісар поліції задкує, хитається й падає у сніг.

— Не треба! Мені довелося зав’язати на кінці мотузки вузол, щоб вона не проскочила у гальмо…

Харрі не зупинявся, й Бельман, що повзав у снігу, інстинктивно звів руку догори, ховаючи обличчя:

— Харрі! Був сильний вітер, і я… посковзнувся.

Харрі зупинився й здивовано глянув на Бельмана. Потім обминув тремтячого комісара поліції. Він ішов по снігу, й крижаний вітер наскрізь продував одяг, білизну, шкіру, м’ясо, м’язи, навіть скелет змерз. Харрі схопив примотану до снігохода палицю, роззирнувся навсібіч, шукаючи ганчірку, яку можна намотати, але нічого не знайшов, а жертвувати чимось з власного одягу, мабуть, не варто. Він якнайглибше устромив палицю у сніг, щоб позначити місце, де знайшли снігохід. Сам тільки Бог відає, скільки можуть забрати повторні пошуки. Потім натиснув кнопку на електричному стартері. Знайшов, де вмикаються фари, і ввімкнув їх. І враз усе збагнув. Побачив сніг, що стелився за вітром, забивався у фари й кружляв безпросвітною білою стіною: їм ніколи не вибратися з цього лабіринту, ніколи не повернутись в Устаусет.

Розділ 62. Транзит

Кім Ерік Локкер був наймолодшим експертом у криміналістичному відділі. Тому й не довіряли йому нічого надто складного. Наприклад, сьогодні його послали у Драммен. Бйорн Гольм казав, що Брюн — голубий, полюбляє пофліртувати, але Кіму Еріку лише треба повернути йому одяг і забратися геть.

Коли з навігатора жіночий голос повідомив: «You have arrived at your destination»[108], Кім саме під’їхав до старого міського будиночка. Поставив авто, увійшов до незамкненого під’їзду, зійшов на третій поверх і став біля дверей, до яких скотчем був приклеєний простий папірець з іменами: Гейр Брюн / Аделе Ветлесен.

Кім Ерік знову подзвонив у двері й врешті почув у коридорі чиїсь кроки.

Двері розчинилися всередину. У чоловіка, що відчинив їх, стегна були обв’язані рушником. У нього була навдивовижу біла шкіра й лиса маківка, що блищала від поту.

— Гейр Брюн? С-сподіваюсь, не завадив? — вичавив Кім Ерік Локкер і простягнув пластиковий пакунок, який тримав у випростаній руці.

— Та пусте… я тут просто трахаюсь, — мовив він своїм афектованим голосом, який так точно мавпував Бйорн Гольм. — Що це?

— Це одяг, що ми у вас позичали. Боюся, нам доведеться ще на деякий час залишити для подальшого огляду штани з лижного костюма.

— Справді?

Кім Ерік почув, як за спиною Гейра Брюна прочинилися двері. Й ніжний жіночий голос прощебетав:

— Що трапилось, любчику?

— Просто принесли дещо.

З дверей висунулась постать і стала за спиною Гейра Брюна. Вона навіть не завдала собі клопоту обмотатися рушником, й Кім Ерік устиг переконатись, що це тендітне створіння — жінка на всі сто відсотків.

— Привіт, — проспівала вона з-за спини Гейра Брюна. — Якщо ви більше не маєте з ним справ, я б хотіла забрати його назад. — Вона підняла маленьку вишукану ніжку й захряснула двері. Скло на дверях ще довго дрижало.

Харрі зупинив снігохід і вп’явся поглядом у сніговий вихор.

Попереду щось майоріло.

Бельман сидів, обхопивши руками його стан і припавши головою до його широкої спини, щоб хоч якось сховатися од вітру.

Харрі чекав. Дивився.

Знову. Рублена хатина. Комора на підпорах.

І знову все зникло. Снігом стерло геть усе, наче й не було ні комори, ні хатинки. Але Харрі вже зрозумів, куди прямувати.

Чому ж він не натиснув на газ і не рушив просто туди, до рятівного прихистку, чого чекав? Він не знав. З цією хатиною щось не те. Він відчув це за секунду, поки вона вигулькнула із заметілі. Щось не те з чорними вікнами, він ніби дивився на безконечно покинуту будівлю, у котрій, утім, хтось мешкав. І в цьому було щось лихе. Тому він обережно натиснув на газ, щоб не заглушити пориви вітру.

Розділ 63. Комора

Харрі підкинув дров у залізну пічку. Бельман сидів біля стола у вітальні, цокотячи зубами. Плями на його обличчі стали синюватими. Вони протягом якогось часу стукали у двері й кричали на лютому вітрі, перш ніж розбити одне скло у порожню кімнату. У спальню з незастеленим ліжком, у якому, судячи із запаху, хтось спав зовсім недавно. Він мало не підійшов, щоб помацати — а раптом постіль ще тепла. Вони обоє змерзли до кісток, і попри те, що кімната й без того видалася теплою, Харрі все одно встромив руку в пічку, щоб перевірити, чи немає вугілля під чорним попелом. Але там нічого не було.

Бельман присунувся ближче до пічки.

— Чи ти бачив у прірві щось, окрім снігохода?

Це були перші слова, які він промовив, відколи біг і кричав, щоб Харрі не полишав його самого, а потім ледве встиг скочити на сидіння.

— Руку, — відповів Харрі.

— Чию руку?

— Хіба я знаю?

Підвівшись, Харрі пішов у ванну. Передивився туалетне приладдя. Дріб’язок, який там лежав. Мило та бритва для гоління. Зубної щітки не було. Одна людина, чоловік. Котрий чи то не чистить зубів, чи то поїхав. Долівка волога, навіть біля плінтуса, ніби хтось її недавно вимив. Дрібний камінець. Харрі підібрав його, обдивився. Хай там як, а це не лава. Він поклав його до кишені.

У шафках на кухні знайшов каву та хліб. Помацав хліб — не дуже зачерствів. У холодильнику знайшов варення, масло й два пива. Харрі був такий голодний, що йому здавалось, що він чує запах смаженого сала. Він ще попорпався у шафках. Нічого. Трясця, невже цей чолов’яга жив лише на хлібові й варенні? На стосі тарілок знайшов пачку печива. Тарілки ті ж самі, що й у Ховасхютті. Й меблі ті самі. Чи можливо, щоб ця хатинка теж належала туристичній спільноті? Харрі зупинився. Ні, йому не здалося. Він дійсно відчув запах смаженого, точніше горілого сала.

Він повернувся у вітальню.

— Чуєш запах? — спитав він.

— А що?

— Принюхайся, — мовив Харрі й сів навшпиньки біля залізної пічки. Поруч з дверцятами до чавунного рельєфа у вигляді оленя прилипли три чорних шматочки, вони чаділи.

— Чи ти знайшов щось попоїсти? — спитав Бельман.

— Залежно від