Втрата - Лінвуд Барклі

в халепу, ви ж знаєте, якими можуть бути діти. Але не цього разу. Атмосфера була просто огидна. Перед тим як я повернувся додому з Синтією, він попросив, щоб я або Патрисія повезли його купити бристольського картону чи чогось такого. Як і кожен інший хлопчак на світі, він відклав реалізацію свого проекту на останню хвилину, йому конче був потрібен аркуш того картону для якоїсь презентації. Було вже пізно, ми не знали, де, в біса, зможемо купити це в такий час, але Патрисія пригадала, що вони продавали такий папір в аптеці, у тій, яка була відкрита протягом усіх двадцяти чотирьох годин на добу, тож вона сказала, що повезе його туди, й вони куплять той картон.

Він прокашлявся, ковтнув води. Голос у нього захрип.

— Але спершу Патрисії треба було зробити ту справу. — Він подивився на мене. Я поляпав долонею по своєму піджаку, відчув, що конверт лежить у кишені. — А потім вони з Тодом поїхали, в автомобілі Патрисії. Я сидів у вітальні, геть виснажений. Десь через два дні я мав знову вирушити в дорогу, провести якийсь час у Янґстауні. Я завжди переживав щось подібне до депресії в такі дні, коли мені треба було від’їздити й повертатися до Ініди та Джеремі.

Він виглянув у вікно, коли ми проминали тягач із причепом-дачею.

— Мені здалося, що Тод із матір’ю не повертаються надто довго. Минуло вже близько години. Аптека була не так далеко. Потім задзвонив телефон. — Клейтон кілька разів судомно втягнув у груди повітря. — То була Ініда. Вона телефонувала з платного телефону. Вона сказала: «Вгадай, хто це?» О Боже, сказав я. То був дзвінок, якого я, в певному розумінні, чекав завжди. Але я не міг собі уявити те, що вона зробила. Вона сказала, що чекає на мене на паркувальному майданчику ресторану Дені. Вона сказала, щоб я ліпше поквапився. Вона сказала, що треба буде зробити чимало роботи. Сказала, щоб я привіз рулон паперових рушників. Я вибіг із будинку, поїхав до паркувального майданчика ресторану Дені, подумав, можливо, вона в ресторані, але вона сиділа у своєму автомобілі. Вона не могла вийти.

— Чому? — запитав я.

— Вона відразу привернула б до себе увагу, якби вийшла, бо вся була закривавлена.

Зненацька я весь похолов.

Я підбіг до її віконця, й спочатку мені здалося, що її рукави залиті олією. Вона була дуже спокійна. Опустила шибку, сказала, щоб я сів у машину. Я сів, і тоді побачив, чим вона була залита — а вона була залита кров’ю. Кров була на рукавах її піджака, вона стікала вниз по її сукні. Я заволав до неї: «Що ти, в біса, зробила? Що ти зробила?» Але я вже знав, що вона зробила.

Ініда припаркувала свою машину перед нашим будинком. Вона, певно, під’їхала туди через кілька хвилин по тому, як я повернувся додому з Синтією. Вона знала адресу з телефонного рахунку. Вона, певно, побачила мій автомобіль на під’їзній алеї, але з номерами штату Коннектикут. Зіставила факти й зробила відповідні висновки. А потім вийшли Патрисія й Тод, сіли в машину, й вона поїхала за ними. На ту мить вона, певно, вже осліпла від люті. Вона зрозуміла, що в мене було інше життя, була інша родина.

Вона поїхала за ними до аптеки. Вийшла з машини, пішла в аптеку, вдала, ніби хоче щось купити, а тим часом пильно стежила за ними. Певно, вона була приголомшена, коли подивилася на Тода. Він був надто схожий на Джеремі. Цей факт, либонь, і став для неї вирішальним аргументом.

Ініда вийшла з аптеки раніше від Патрисії й Тода. Вона пішла до свого автомобіля. Машин на майданчику майже не було, принаймні жодної поблизу. Так само, як у пізніші роки Ініда завжди тримала напоготові пістолет на випадок крайньої необхідності, так тоді вона завжди клала до бардачка ніж. Вона відкрила бардачок і схопила його, побігла назад до аптеки й заховалася за рогом будинку, який о тій годині був огорнутий темрявою. Туди підходила широка під’їзна дорога, прокладена для вантажівок доставки.

Тод і Патрисія вийшли з аптеки. Тод згорнув свій аркуш бристольського картону у величезний рулон і ніс його на плечі, як солдат носить рушницю.

Ініда виринула з темряви. Вона крикнула: «Допоможіть!»

Тод і Патрисія зупинилися, подивились на неї. «Моя дочка! — скрикнула Ініда. — Її поранено!»

Патрисія підбігла до неї, Тод від неї не відставав.

Ініда провела їх на кілька кроків у глиб під’їзної дороги, обернулася до Патрисії й запитала: «То ви дружина Клейтона, чи не так?»

— Мабуть, вона була наче громом уражена, — сказав мені Клейтон. — Спочатку ця жінка просить допомоги, а потім, ні сіло ні впало, ставить їй таке запитання.

— А що вона сказала?

Вона сказала: «Так». І тоді зблиснув ніж і перерізав їй горло. Ініда не втрачала й секунди. Поки Тод намагався збагнути, що сталося — було поночі, пам’ятайте — вона кинулася до нього й перерізала йому горло так само швидко, як і його матері.

— Вона розповіла вам усе це? — запитав я. — Ініда?

— Розповідала багато, багато разів, — спокійно відповів Клейтон. — Вона це називала ностальгічними спогадами.

— І що далі?

— А далі вона знайшла дорогу до найближчої телефонної будки й подзвонила мені. Я прибігаю й знаходжу її в машині, й вона розповідає мені, що вона зробила. «Я вбила їх, — каже вона. — Твою жінку й твого сина. Вони мертві».

— Вона не знала… — сказав я спокійно. Клейтон мовчки кивнув у темряві. — Вона не знала, що ви мали також дочку.

— Мабуть, що так, — сказав Клейтон. — Можливо, на неї вплинуло відчуття симетрії. Я мав дружину й сина в Янґстауні й дружину та сина в Мілфорді. Другого сина, що був досконало схожий на першого. Таке собі віддзеркалення. Це спонукало її зробити певні висновки. Я міг зрозуміти з того, що вона говорила, їй було невідомо, що Синтія в домі, вона не знала навіть про її існування. І не бачила, як я повернувся додому з нею.

— А ви не мали наміру казати їй про це.

— Я був у стані шоку, гадаю, однак в цьому плані зберіг тверезість мислення. Вона увімкнула двигун свого автомобіля, під’їхала до дороги й показала мені їхні тіла. «Ти мені допоможеш, — сказала вона. — Ми повинні позбутися їх».

Клейтон замовк і протягом наступної півмилі або десь так мовчав. Я подумав, чи він, бува, не помер.

Нарешті я запитав:

— Ви окей, Клейтоне?

— Так, — сказав він.

— І що