Втрата - Лінвуд Барклі

— Тієї миті я міг би все змінити. Я мав перед собою вибір, але, певно, був тоді у стані надто глибокого потрясіння, щоб це усвідомити, щоб зрозуміти, як треба мені вчинити. Я міг би тоді всьому покласти край. Я міг би відмовитися допомагати їй. Міг би піти в поліцію. Я міг би здати її й покласти край усьому цьому божевіллю раз і назавжди.

— Але ви цього не зробили.

— Я вже почував себе тоді злочинцем. Бо жив подвійним життям. Я був би знищений. Я був би зганьблений. Я не мав сумніву, що буду засуджений. Не за вбивство Патрисії й Тода. Але якщо ти не мормон абощо, то держава має закони, які забороняють одному чоловікові бути одруженим із двома жінками. Я мав фальшиві документи, й, думаю, це було б потрактовано як шахрайство або намір ввести в оману, хоч я ніколи не хотів порушувати закон. Я завжди намагався жити праведно, бути людиною моральною.

Я подивився на нього.

— А з іншого боку, вона, певно, знала, що я думаю, і сказала, що якби я покликав поліцію, то вона сказала б, що лише допомагала мені. Мовляв, то була моя ідея, і я присилував її погодитися на це. І я допоміг їй. Нехай мене Бог простить, але я допоміг їй. Ми затягли Патрисію й Тода в машину, але місце водія залишили порожнім. У мене виникла ідея. Щодо того місця, де ми сховаємо автомобіль із ними всередині. На дні затопленого кар’єру. Біля дороги, якою мені часто доводилося їздити, туди й назад. Одного разу, повертаючись до Янґстауна, я почав безцільно їздити по околиці, не бажаючи повертатися туди, і знайшов цю дорогу, яка вела на вершину скелі, яка уривалася над покинутим і занедбаним кар’єром, із якого колись добували гравій. На самому його дні було невеличке озеро. Я стояв там досить довго, думав про те, щоб стрибнути зі скелі вниз. Але зрештою я поїхав далі. У мене майнула думка, що позаяк я стрибатиму у воду, то існує невеличкий шанс залишитися живим.

Він прокашлявся, випив ковток води.

Нам довелося залишити один автомобіль на майданчику. Я сів за кермо Патрисіїного «Ескорта» і їхав дві з половиною години на північ у темряві ночі, Ініда їхала за мною у своєму автомобілі. Це забрало в мене чимало часу, але зрештою я знайшов той путівець між деревами, доїхав до вершини, вимкнув передачу, притиснув акселератор великим каменем, засунув руку в кабіну, увімкнув передачу й відстрибнув убік, а автомобіль доїхав до краю провалля й зірвався вниз. Через дві секунди я почув, як він ударився об воду. Щось побачити я не міг. Унизу висіла така густа темрява, що неможливо було б навіть розгледіти, як автомобіль зникає під поверхнею води.

Він геть засапався, і йому знадобилося кілька секунд, щоб перевести подих.

— Потім нам довелося повернутися назад і забрати мій автомобіль. Тоді ми обоє, у двох автомобілях, поїхали до Янґстауна. Я не мав навіть нагоди попрощатися з Синтією, залишити їй записку або нехай там що. Я мусив негайно зникнути.

— Коли вона зрозуміла? — запитав я.

— Ви про що?

— Коли Ініда зрозуміла, що вона залишила живою одну душу? Що вона не повністю стерла з лиця землі вашу другу родину?

— Через кілька днів. Вона стежила за новинами, сподіваючись про щось довідатися, але в Буфало про цю історію писали в газетах та говорили по радіо й телебаченню мало. Адже йшлося не про вбивство. Не було знайдено тіл. Не залишилося навіть крові на під’їзній дорозі до аптеки. Пізніше того ранку налетіла гроза зі зливою і все змила. Але вона пішла до бібліотеки — Інтернету тоді ще не було, звичайно, — й почала переглядати газети, які виходили за межами нашого міста та за межами нашого штату, і щось знайшла. Здається, то був заголовок: «Родина дівчини зникає без сліду». Вона прийшла додому, і я ще ніколи не бачив її в такому шаленому гніві. Вона трощила посуд, розкидала все навколо. Вона була божевільна від люті. Їй знадобилося години зо дві, щоб зрештою трохи опанувати себе.

— Але їй треба було жити з цим, — сказав я.

— Спочатку вона не мала такого наміру. Почала складатися, щоб їхати в Коннектикут і завершити цю справу. Але я її зупинив.

— Як вам це вдалося?

— Я уклав із нею угоду. Взяв у неї обіцянку. Я сказав їй, що ніколи її не покину, ніколи не зроблю чогось подібного знову, що я ніколи не зроблю спроби увійти в контакт зі своєю дочкою, якщо вона збереже її життя. «Я прошу лише цього, — сказав я їй. — Дозволь їй жити, і я присвячу решту свого життя тому, щоб спокутувати свою провину перед тобою, свою зраду тобі».

— І вона погодилася на ці умови?

— Вельми неохоче. Але, думаю, це завжди допікало їй, як ото свербіж, до якого ти не можеш дотягтися. Незавершена робота. Але тепер її штовхає нагальна необхідність. Знаючи про мій заповіт, знаючи, що, якби я помер раніше, ніж вона встигне вбити Синтію, вона втратить усе.

— І що ви тоді робили? Просто тягли лямку та й годі?

— Я перестав їздити у відрядження. Влаштувався на іншу роботу, заснував свою власну компанію, працював переважно вдома або зовсім недалеко, у Льюїстоні. Ініда ясно дала мені зрозуміти, що я не повинен більше подорожувати. Вона не дозволить, щоб я знову зробив її дурепою. Іноді я думав про те, щоб утекти, повернутися до Мілфорда, зустрітися з Синтією, усе їй розповісти, забрати її до Європи, заховатися там, живучи під іншими іменами. Але я знав, що тільки все зіпсую, неодмінно залишу слід, і її буде вбито. І до того ж не так легко примусити чотирнадцятирічну дитину робити все, що ти хочеш. І тому я залишався з Інідою. Тепер нас об’єднував зв’язок, сильніший, аніж будь-який шлюб у світі. Ми разом скоїли страхітливий злочин. — Він зробив паузу. — Тільки смерть могла розлучити нас.

— А поліція, вони ніколи вас не допитували, ніколи нічого не запідозрили?

— Ніколи. Я все чекав. Перший рік був найгіршим. Мені щохвилини вчувалося, як шарудить колесами автомобіль, під’їжджаючи до нашого дому, і я думав, що то вони. А потім минув другий рік і третій, і я навіть оглянутися не встиг, як їх минуло десять. Якщо кожного дня ви помираєте трохи, то як може життя тривати так довго?

— Мабуть, ви все ж таки подорожували трохи.

— Ні, більше ніколи.

— І