Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Технологічна культура не знищила народи, що проживають біля Північного Льодовитого океану. Думати так — це означає бути дуже високої думки про цю культуру. Вона лише стала ініціатором, всеосяжним прикладом можливості — яка закладена в будь-якій культурі і в будь-якій людині — будувати життя навколо особливої західної помісі жадання і несвідомого.

Придушити вони хочуть інше, щось більше, те, що поза людьми. Це море, земля, лід. Конструкція, яка тягнеться біля наших ніг, це і є така спроба.

Лукасове обличчя спотворене неприязню.

— Раніше, до дев’яносто другого, була лише база «Поларойл» біля Ферінґехауна. Маленьке селище. На одному боці фіорду телеграф і рибообробний завод. На другому боці весь комплекс. Під керуванням Гренландської торгової компанії. З вантажем до п’ятдесяти тисяч тонн ми могли пришвартуватися кормою. Спустивши шланги, ми виходили на берег. Там був лише один житловий будинок, їдальня, насосна станція. Пахло дизельним паливом і бримолем. П’ять чоловік справлялися з усім. А в їдальні ми зазвичай пили з керівником джин з тоніком.

Цієї сентиментальної сторони я в ньому раніше не помічала.

— Це, напевно, було здорово, — кажу я. — А танці в дерев’яних черевиках під акордеон теж були?

Його очі перетворюються на щілинки.

— Ви не праві, — каже він. — Я розповідаю про повноваження. І про свободу. Тоді капітан був вищою інстанцією. Ми сходили на берег, весь екіпаж, окрім стоянкового вахтового. У Ферінґехауні не було нічого. Це було всього лише Богом забуте пустинне місце між Готхопом і Фредеріксхопом. Але при тому, що там нічого не було, там, коли виникало бажання, можна було прогулятися.

Він киває у бік системи понтонів перед нами і в бік бараків з алюмінію віддалік.

— Тут три безмитних магазини. Звідси постійне вертолітне сполучення із землею. Тут є готель і водолазна станція. Пошта. Представництва «Шеврона», «Галфа», «Шелла» і «Ессо». Вони за дві години можуть змонтувати посадочну смугу для невеликого реактивного літака. У судна, що стоїть перед нами, бруттотоннаж сто двадцять п’ять тисяч тонн. Тут розвиток і прогрес. Але ніхто не може зійти на берег, Ясперсен. Вони прийдуть на судно, якщо вам щось знадобиться. Вони відзначать у листку замовлень те, що вам потрібне, і повернуться з пересувним трапом і запхнуть усе вам на борт. Якщо капітан наполягає на тому, щоб зійти на платформу, то приходять двоє офіцерів безпеки, забирають тебе біля трапа і водять за ручку, аж поки ти повернешся назад. Кажуть, що через небезпеку пожежі. Через небезпеку диверсії. Кажуть, що, коли сховища заповнені, тут одночасно знаходиться мільярд літрів нафти.

Він хоче взяти наступну сигарету, але пачка порожня.

— Це суть централізації. У цих умовах ті, хто водить кораблі, майже загубилися. Моряків більше немає.

Я чекаю. Йому щось від мене треба.

— Ви сподівалися покинути судно?

Я хитаю головою.

— Навіть якби це був єдиний шанс? Якби це був кінцевий пункт? Якби тепер залишався лише шлях додому?

Він хоче знати, як багато мені відомо.

— Ми нічого не завантажуємо, — кажу я. — Ми нічого не вивантажуємо. Це всього лише стоянка. Ми чогось чекаємо.

— Це все здогадки.

— Ні, — кажу я. — Я знаю, куди ми пливемо.

Поза його як і раніше невимушена, але тепер він напоготові.

— Розкажіть, куди.

— За це ви повинні сказати мені, чому ми тут стоїмо.

Шкіра його обличчя має хворий вигляд. Вона дуже біла і від сухого повітря лущиться. Він облизує губи. Він поставив на мене. Я для нього свого роду страховка. Тепер він опиняється перед новим, ризикованим контрактом. Але це вимагає довіри до мене, якої у нього немає.

Не кажучи ні слова, він проходить повз мене. Я йду за ним на місток. Зачиняю за нами двері. Він підходить до скісного навігаційного пульта.

— Покажіть, — каже він.

Це карта Девісової протоки масштабом 1:1 000 000. На заході її зображена кінцева частина півострова Камберленд. На північному заході — узбережжя біля банки Сторе Хеллефіске.

На столі, поряд з морською картою, лежить карта льодової обстановки, складена Льодовою службою.

— Полярний лід, — кажу я, — був цього року, з листопада, на сто морських миль на північ, але не вище Нуука. Той лід, який іде із Західногренландською течією, у міру просування тане, тому що в Девісовій протоці було три теплі зими і там тепліше, ніж звичайно. Течія, тепер уже без льоду, йде далі уздовж берега. У затоці Диско найбільша в світі кількість айсбергів на одиницю площі. В останні дві зими глетчер біля Якобсхауна рухався зі швидкістю сорок метрів на день. Тут утворюються найбільші айсберги за межами Антарктиди.

Я показую пальцем на карту льодової обстановки.

— Цього року вони були витиснені із затоки вже в жовтні й пройшли уздовж узбережжя з турбулентним відгалуженням між Західногренландською і Баффіновою течіями. Навіть у захищених водах є айсберги. Коли ми підемо звідси, Терк дасть нам курс на північний захід, поки ми обійдемо цей пояс.

Обличчя його непроникне. Але в ньому така сама зосередженість, як і колись біля рулетки.

— Баффінова течія з грудня несла західний лід униз до шістдесят шостого градуса північної широти. Він змерзся з новим льодом десь на відстані від двохсот до чотирьохсот морських миль у протоці. Терк хоче привести нас кудись до краю цього льоду. А потім ми візьмемо курс прямо на північ.

— Ви тут раніше плавали, Ясперсен?

— У мене водобоязнь. Але я дещо знаю про лід.

Він схиляється над картою:

— Ніхто ніколи не плавав далі Хольстейнсборґа в цю пору року. Навіть уздовж берега. Течія перетворила полярний і західний лід на бетонне поле. Ми можемо йти на північ ще днів два. Але що він хоче від нас біля крайки льоду?

Я випростуюся.

— Не можна грати, не зробивши ставку, пане капітан.

На хвильку мені здається, що він вислизнув од мене. Але потім він киває.

— Все, як ви і сказали, — каже він повагом. — Ми чекаємо. Це те, що мені відомо. Ми чекаємо на четвертого пасажира.

За п’ять годин до цього «Кронос» змінює курс. Навпроти кают-компанії висить низьке матове сонце, і по тому, як воно розташоване, мені це дуже добре помітно. Але відчула я це ще раніше.

У столових інтернатів усі приростали до своїх місць за столом. У нестабільних ситуаціях починають набувати особливого значення будь-які зовнішні точки опертя. У кают-компанії «Кроноса» ми теж приклеїлися до наших стільців. За сусіднім столом, занурений у себе, блідий, схилившись над тарілкою, їсть Яккельсен. Фернанда і Марія намагаються не дивитися на мене.