Сицилієць - Маріо Пьюзо

Полковник Лука досі говорив телефоном, отримуючи звіти про втрати, коли до нього увірвався капітан Перенце — його важкі щоки аж трусилися він хвилювання. Йому щойно доповіли, що кількох бандитів поранено, одного вбито, і тіло лишилося на полі бою. Мерця ідентифікували за документами, що він мав із собою, до того ж його впізнали двоє жителів Монтелепре. Це був ніхто інший, як Турі Ґільяно.

Попри всю свою обережність, попри всю розважливість, полковник Лука відчув, як його переповнює тріумф. Військова історія була повна великих перемог і блискучих тактичних маневрів, зведених нанівець дрібними випадковостями. Бездумна куля, якою керувала сама доля, знайшла невловний привид, великого бандита. Та обачність повернулася до полковника. Надто вже велика удача — вона цілком може виявитися пасткою. Але якщо це так, то він піде вперед і схопить того, хто її поставив.

Полковник Лука віддав наказ, підготували колону, якій не могла зашкодити жодна атака. Попереду їхали броньовики, за ними — куленепробивне авто з полковником та інспектором Федеріко Веларді, який наполіг на тому, щоб узяти участь у впізнанні тіла, а насправді мав переконатися, що на ньому немає «Заповіту». За автомобілем Луки їхали транспортери із солдатами, що тримали зброю напоготові. Двадцять розвідувальних джипів, повних озброєних десантників, їхали попереду. Гарнізонові Монтелепре був наказ охороняти дороги до міста й встановити пости в найближчих горах. Піші патрулі, посилені та озброєні, контролювали узбіччя по всій дорозі.

Колона полковника Луки дісталася до Монтелепре менш ніж за годину. Нападів не було — така демонстрація сили для бандитів зайва. Але на полковника чекало розчарування.

Інспектор Веларді, побачивши тіло в шпиталі бараків Беллампо, сказав, що це не може бути Ґільяно. Куля, від якої загинув чоловік, спотворила його, але не аж так, щоб зробити невпізнаваним для інспектора. Інших містян змусили оглянути тіло, і вони всі погодилися, що це не Ґільяно. Зрештою, то справді була пастка: певно, Ґільяно сподівався, що полковник помчить туди з невеликим супроводом, відкритий для засідки. Полковник Лука наказав ужити всіх застережних заходів, однак поспішав повернутися до Палермо, до свого штабу: хотів особисто доповісти Римові, що сталося того дня, щоб фальшива доповідь про смерть Ґільяно не розійшлася далі. Переконавшись, що все його військо на місці, тож на зворотному шляху на нього не чекатиме засідка, він сів в один зі швидких розвідувальних джипів у голові колони. Інспектор Веларді поїхав із ним.

Поспішність полковника врятувала життя їм обом. Коли колона наближалася до Палермо, пролунав страшний вибух. Куленепробивне авто, у якому мав сидіти полковник, підлетіло на десяток футів у повітря й розсипалося пломінкими уламками по гірських схилах. У транспортері, що їхав поряд із ним, восьмеро з тридцяти солдатів загинули й ще п’ятнадцятеро були поранені. Двох офіцерів у самому авто розірвало на шматки.

Коли полковник Лука зателефонував міністрові Трецці з поганими новинами, він одразу ж попросив відправити на Сицилію три тисячі вояків запасу, які чекали на материку.

Дон Кроче знав, що такі вилазки триватимуть, доки батьки Ґільяно лишатимуться за ґратами, тож він улаштував їх звільнення.

Однак введення додаткових сил відмінити він не міг, тож Монтелепре й найближчі райони скоро окупували дві тисячі солдатів, і ще три тисячі обшукували гори. Сімсот жителів Монтелепре та провінції Палермо опинилися за ґратами, чекаючи допиту від полковника, якому уряд християн-демократів у Римі надав особливі повноваження. Була запроваджена комендантська година, яка починалася на заході сонця й закінчувалася із світанком — містяни опинялись у пастці власних будинків, а подорожніх без спеціальних перепусток кидали у в’язницю. У провінції запанував терор.

Дон Кроче з неспокоєм спостерігав, як усе обертається проти Ґільяно.

До приходу армії Луки, коли Ґільяно міг коли завгодно бувати в Монтелепре, він часто бачився з Джустіною Феррою. Іноді вона приходила до дому Ґільяно з дорученням чи по гроші, які він давав її батькам. Турі не помічав, як вона росте, стає привабливою молодою жінкою, аж поки одного дня не побачив її в Палермо з батьками. Вони їздили в місто по прикраси до Фести, яких у маленькому Монтелепре не було. Ґільяно ж зі своїми людьми приїхав по запаси.

Він не бачив дівчини вже з півроку, за цей час вона стала стрункішою й вищою — висока як на сицилійку, довгі ноги в новеньких черевичках на високих підборах ступали непевно. Джустіні було всього лише шістнадцять, але на субтропічній сицилійській землі її обличчя й тіло швидко розквітнули, і фізично вона була цілком зріла жінка. Корону зібраного нагорі смолисто-чорного волосся тримали три гребінці, схожі на самоцвіти; зачіска відкривала шию — довгу й золотаву, наче в єгиптянок на вазах. Величезні очі дивилися запитально, вуста були чуттєві, утім тільки вони видавали її юність. На дівчині була біла сукня з червоною стрічкою попереду.

Джустіна була така мила, що Ґільяно довго не міг відвести від неї очей. Він сидів за столиком у відкритій каварні в оточенні своїх людей, а вона йшла повз нього в супроводі матері й батька. Вони помітили його. Обличчя батька Джустіни лишилося незворушним, нічим не видавши знайомства. Мати швидко глянула вбік. Тільки дівчина подивилася на нього. Вона була достатньо сицилійка для того, щоб не привітатися, але подивилася йому просто в очі, й він помітив, як затремтіли її вуста, приховуючи усмішку. На цій сонячній вулиці вона сама випромінювала мерехтливе сяйво чуттєвої сицилійської краси, що так рано розквітає. Ставши вигнанцем, Ґільяно зневірився в любові, він вбачав у ній підкорення, що містить сім’я фатальної зради, однак тієї миті відчув те, чого не знав раніше: прагнення стати на коліна перед іншою людиною й добровільно віддатися в невластиве йому рабство. Любові він у цьому не впізнав.

За місяць Ґільяно збагнув, що не може викинути з голови образ