Сицилієць - Маріо Пьюзо

Турі покликав до себе в печеру Аспану Пішотту й поділився з ним. Іншим ватажкам (Пассатемпо, Терранові, капралові Сільвестро й Стефанові Андоліні) згодом розповіли тільки те, що кожен із них мав знати, щоб виконати своє конкретне завдання.

Штаб карабінерів у Палермо розподіляв кошти по всій Західній Сицилії. Раз на місяць фургон із грошима під посиленою охороною об’їжджав усі гарнізони в містечках та штаби провінцій. Платили готівкою, кожен вояк отримував свій окремий конверт із банкнотами та монетами на точну суму. Конверти були вкладені в поділені на окремі чарунки дерев’яні ящики, замкнені у фургоні, який колись перевозив зброю для американської армії.

Водій був озброєний пістолетом, солдат-касир, який їхав біля нього, мав гвинтівку. Коли фургон з мільйонами лір залишив Палермо, перед ним їхали три розвідувальні джипи, у кожному — кулемет і четверо солдатів, і транспортер із двадцятьма чоловіками, озброєними автоматами та гвинтівками. За фургоном їхали дві штабні автівки, по шестеро вояків у кожній. Весь транспорт мав радіозв’язок, щоб можна було викликати підтримку з Палермо або найближчих бараків. Ніхто ніколи не боявся, що бандити нападуть на таку силу — це дорівнювало самогубству.

Караван виїхав із Палермо рано-вранці й зробив першу зупинку в містечку Томмазо-Натале. Звідти звернув на гірську дорогу до Монтелепре. Касир з охоронцями знали, що день буде довгий, тож їхали швидко, дорогою їли салямі з куснями хліба, пили вино з пляшок, сміялися, жартували, і водії джипів попереду опустили свою зброю на підлогу. Але коли караван переїхав через останній пагорб, що вів униз до Монтелепре, вони з подивом побачили, що дорогу перед ними заповнили вівці. Водії направили джипи просто в стадо, охоронці кричали на вівчарів, вбраних у лахміття. Солдатам не терпілося повернутися до прохолоди бараків, добряче пообідати, роздягнутися до білизни й поніжитися в ліжку під час полуденної перерви чи пограти в карти. Ніякої небезпеки в цьому не було: до Монтелепре лишилося всього кілька миль, і там стояв гарнізон армії полковника Луки — п’ять сотень вояків. Вони бачили, як фургон за ними теж увійшов у море овець, та не помітили, що там він і застряг, дорога перед ним не відкрилася.

Вівчарі намагалися розчистити шлях для фургона. Вони були такі зайняті, що не помічали, як сигналить транспорт, як кричать, лаються й регочуть охоронці. Тривогу ніхто не бив.

Але раптом до фургона з касиром наблизилося шестеро вівчарів. Двоє з них дістали зброю з-під кожухів і викинули з кабіни водія та касира, тоді роззброїли обох карабінерів. Інші четверо витягували з фургона ящики з конвертами. Цю банду очолював Пассатемпо, і його звіряче обличчя та жорстокість рухів лякали охоронців не менше, ніж зброя.

У ту ж саму мить схили навколо дороги заповнили бандити з гвинтівками та автоматичними пістолетами. Двом штабним автомобілям позаду прострелили шини, тоді перед першим авто з’явився Пішотта. Він вигукнув:

— Виходьте повільно, без зброї, і ввечері їстимете спагеті в Палермо. Не вдавайте героїв, ми ж не ваші гроші забираємо.

Далеко попереду транспортер та три джипи вже спустилися до підніжжя й збиралися в’їхати до Монтелепре, коли головний офіцер помітив, що за ними нікого немає, навіть овець, які відрізали їх від решти конвою. По радіо він наказав одному з джипів повернутися, іншим дав сигнал рукою від’їхати до краю дороги й чекати.

Розвідувальний джип розвернувся й рушив угору пагорбом, з якого щойно спустився. На півдорозі його зустрів град вогню з автоматів і гвинтівок. Солдатів усередині прошили кулі, джип без водія втратив рушійну силу й повільно покотився вниз, до решти конвою.

Командир карабінерів вистрибнув із джипа й загорлав до вояків у транспортері, наказуючи вишикуватися для перестрілки. Два джипи знялися з місця, наче перелякані зайці, шукаючи укриття. Та вони нічого не могли вдіяти. Не могли ані врятувати фургон, адже він був із другого боку пагорба, ані навіть відкрити вогонь по людях Ґільяно, які пхали конверти з грошима собі до кишень: ті мали перевагу у висоті і їм явно вистачало зброї, щоб відбиватися від нападників. Найкраще, що могла зробити армія, — влаштуватися під прикриттям і палити куди вийде.

Марешалло Монтелепре чекав грошей. До кінця місяця вони в нього завжди закінчувалися, тож зараз він, як і його люди, передчував вечір у Палермо — вечеря в хорошому ресторані з чарівними жінками та друзями. Звуки перестрілки спантеличили його. Ґільяно не міг наважитися напасти на один із патрулів серед білого дня — не з п’ятьма сотнями солдатів полковника Луки поблизу.

Аж раптом від воріт бараків Беллампо пролунав гучний вибух. Один із броньовиків, які стояли в глибині двору, спалахнув оранжевим вогнем. Тоді маресьяло почув гуркіт важких кулеметів із боку дороги до Кастельветрано та узбережного містечка Трапані, а за ним безперервно заторохкотіла дрібніша зброя біля підніжжя гір за містом. Він бачив, як патрулі в самому Монтелепре збігаються до бараків, у джипах і пішки, рятують свої життя, і повільно збагнув, що Турі Ґільяно кинув усі свої сили на гарнізон полковника Луки.

З високої скелі понад Монтелепре Турі Ґільяно в бінокль спостерігав за пограбуванням фургона. Повернувшись на дев’яносто градусів, він бачив бій на вулицях міста, напад на бараки Беллампо й сутички з карабінерами на дорогах до узбережжя. Усі його ватажки впоралися ідеально. Пассатемпо зі своїми людьми забрав гроші, Пішотта знерухомив тил колони, Терранова зі своєю бандою, поповненою новобранцями, напав на бараки Беллампо й атакував патрулі. Ті, хто підпорядковувався безпосередньо Ґільяно, діяли біля підніжжя гір. А Стефан Андоліні, справжній Fra Diavalo, готував несподіванку.

У своєму штабі в Палермо полковник Лука сприйняв новину про втрачену платню з надзвичайним спокоєм, як здалося його підлеглим. Та в душі він аж кипів від люті через те, яким метким виявився Ґільяно, і питав себе, де і як він