Сицилієць - Маріо Пьюзо

— Ви наважилися привести озброєних людей у храм Божий? — люто запитав кардинал.

Ґільяно засміявся; уся святобливість випарувалася перед насолодою від того, що він збирався зробити.

— Ще краще, — сказав він. — Я наважуся дорікнути вам тим, що ви порушили своє святе слово. Ви обіцяли прощення мені та моїм людям і не виконали обіцянки. Тепер ви з церквою заплатите.

Кардинал похитав головою.

— Я не вийду з цього святого місця, — сказав він. — Убийте мене, як наважитеся, і зганьбите себе на весь світ.

— Я вже мав таку честь, — відповів Ґільяно. — Якщо ви не зробите так, як я скажу, доведеться вдатися до сили. Я повбиваю цих ваших священиків, вас зв’яжу, закрию рота кляпом. Якщо підете зі мною тихо, ніхто не постраждає й за тиждень ви повернетеся до свого собору.

Кардинал перехрестився й пішов до дверей усипальниці, на які йому вказав Ґільяно. Двері вели за собор, куди інші бандити Ґільяно вже підігнали офіційний лімузин кардинала разом із водієм. Величезне чорне авто було прикрашене букетами весняних квітів, з обох боків радіатора висіли прапорці церкви. Люди Ґільяно перемістили сюди й автівки інших сановників. Ґільяно провів кардинала до лімузина, сам сів поряд із ним. Двоє бандитів зайняли місця позаду, Аспану Пішотта сів поряд із водієм. Тоді процесія автомобілів рушила містом, через патрулі карабінерів, які віддавали їм шану. За наказом Ґільяно, кардинал, благословляючи, махав їм у відповідь. На пустому відрізку дороги його змусили вийти з лімузина — ще одна банда Ґільяно чекала на них із паланкіном для кардинала. Залишивши автомобілі з водіями на дорозі, вони зникли в морі квітів і гір.

Ґільяно дотримав слова: глибоко в печерах Каммаратських гір кардинал повечеряв не гірше, ніж у палаці. Повні святобливості бандити з поваги до його духовної влади просили в нього благословення перед кожною стравою.

Італійські газети кипіли обуренням, тоді як сицилійців переповнювали дві емоції: жах від вчиненого святотатства й нечестива радість від сорому, який спіткав карабінерів. Разом із цим вони надзвичайно пишалися Ґільяно, сицилійцем, який переміг Рим; тепер Ґільяно став головним із «поважних людей».

Усі питали себе: чого ж Ґільяно хоче від кардинала? Відповідь була проста: величезного викупу. Церква, яка, зрештою, мала берегти душі, не опустилася до жалюгідних торгів, характерних для панства й багатих купців. Вона негайно заплатила викуп — сто мільйонів лір. Але Ґільяно мав на меті ще дещо.

— Я селянин, який не знається на справах небесних, — сказав він кардиналові. — Але я ніколи не порушував свого слова. А ви, кардинал католицької церкви, з усім вашим священним убранням і хрестами з Ісусом, брехали мені, наче мавр-язичник. Сама по собі ваша свята посада не врятує вам життя.

Кардинал відчув, як слабнуть його коліна. А Ґільяно вів далі:

— Утім вам пощастило. Я маю для вас іншу мету.

І він дав кардиналові прочитати свій «Заповіт».

Розуміючи, що його життя врятовано, кардинал, який звик чекати покарання від самого Господа, зацікавився документами «Заповіту» більше, ніж докорами Ґільяно. Побачивши листа, що він написав для Пішотти, кардинал гнівно перехрестився.

— Дорогий мій кардинале, — мовив Ґільяно. — Розкажіть про цей документ церкві та міністрові Трецці. Ви бачили доказ того, що я здатний знищити уряд християн-демократів. Моя смерть стане вашою невдачею. «Заповіт» зберігатиметься в безпечному місці, там, де ви його не дістанете. Якщо хтось із них сумніватиметься в мені, скажіть: хай розпитають дона Кроче про те, як я розбираюся з ворогами.

За тиждень після викрадення кардинала Ла Венера покинула Ґільяно.

Три роки він пробирався тунелем до її будинку. Розкошував у її ліжку, утішаючись її міцним тілом, її теплом і притулком. Вона ніколи не скаржилася, робила все, тільки б йому було добре.

Та одного вечора все змінилося. Після того як вони покохалися, жінка розповіла Турі, що перебирається до родичів у Флоренцію.

— У мене надто слабке серце, — мовила вона. — Я не витримую небезпеки, у якій ти живеш. Мені сниться, як тебе застрелюють у мене перед очима. Карабінери вбили мого чоловіка, як тварину, перед його домом. Вони все стріляли й стріляли, доки його тіло не перетворилося на криваве ганчір’я. Мені сниться, що з тобою стається те ж саме.

Вона притягнула його голову до грудей.

— Слухай, — сказала Ла Венера. — Слухай моє серце.

І Ґільяно слухав, і його охоплювали жаль і любов до цього нерівного биття. Гола шкіра під її важкими грудьми була солона від страху, що потом пробивався назовні. Вона плакала, а він пестив її густе чорне волосся.

— Раніше ти не боялася, — сказав Турі. — Нічого ж не змінилося.

Ла Венера палко похитала головою.

— Турі, ти став надто необачний. Здобув собі могутніх ворогів. Друзі бояться за тебе, твоя мати блідне від кожного стуку у двері. Ти не можеш вічно втікати.

— Але ж я сам не змінився, — заперечив Ґільяно. Ла Венера знову заплакала.

— О Турі, ти змінився. Тепер ти так швидко вбиваєш. Я не кажу, що ти жорстокий, але ти легковажний зі смертю.

Ґільяно зітхнув. Він побачив, яка вона нажахана, і це сповнило його смутком, який він не міг до кінця зрозуміти.

— Тоді тобі краще