Нездоланний - Лі Чайлд
Жодних голосів, жодних кроків.
Вони пішли далі, пройшли повз обшиту зсередини кімнату, в якій був велетенський екран та стояв цілий ліс динаміків. А ще там були три окремі крісла, у кожного був свій відкидний механізм та підставка для напоїв. Домашній кінотеатр. Ричер ніколи не бачив такого в будинку.
Вони опинилися в передпокої, який був оформлений аркою та вів до вітальні. Де архітектура змінилася від будиночка з необпаленої цегли до хижки для мисливців. Стеля висіла над головою, сучкуваті дошки формували під кутом пік, перетворюючись на невелику букву V. Чорні металеві люстри звисали донизу з лампами, які нагадували за формою свічки. Ще там стояли дивани із товстої шкіри коричневого кольору, глибокі, широкі та просторі, зі строкатими ковдрами, які висіли в них на спинках і надавали їм кольористики.
Вони почули, як до будинку під’їхала машина. Стукіт металу, коли двері відчинили і зачинили. Кроки на фігурах із каменю. Вхідні двері прочинилися. У коридорі почулись чиїсь важкі кроки.
Доктор Еван Лейр увійшов до своєї вітальні. Він помітив Ричера, тоді помітив ще й Ченґ, і сказав:
– Гей, друзі!
Якоюсь мірою це прозвучало привітанням, якоюсь мірою запитанням, сказано було це ідеально дружелюбним тоном, абсолютно прихильним до них, але з маленькою ноткою нетерплячості, наче він намагався сказати: «Я думав, уже всі гості розійшлися».
Тоді слідом за ним увійшла його донька, досі в сорочці та бікіні. Вона поклала руку йому на плече і сказала:
– Це якось стосується кузена Майкла. Мама з ними розмовляла.
Вона пройшла трохи вперед, підійшла близько, подала свою руку і сказала:
– Вітаю, мене звати Емілі.
Після цього вони всі потиснули одне одному руки, представились та привітали одне одного.
Тієї ж миті увійшла сестра Мак-Кенна, чомусь обтрушуючи себе при цьому, і сказала:
– Перепрошую, ми лише винесли склянку води та шматок торта чоловікові, що сидить біля воріт. Це найменше, що ми можемо зробити. Через нас у нього сьогодні видався важкий день.
Ричер запитав:
– Ви дали йому список гостей завчасно?
– Ми мусили це зробити.
– Тоді ви повинні дати йому лише половину шматочка торта. Він впустив нас сюди без перевірки.
Еван запитав:
– Майкла досі не знайшли?
Емілі сказала:
– Тату, ти ж сам знаєш, що ні.
– А Пітер нарешті почав його розшукувати? Ось чим він зайнятий?
– Дядько Пітер увесь час займався пошуками.
– Що ж, але його тут зараз немає. Жодного з них тут зараз немає.
Ричер сказав:
– Перепрошуємо за вторгнення.
– Присядьте, – запросила Емілі. – Будь ласка.
Вони сіли двоє напроти трьох на диванах, що стояли один напроти одного. Ричер і Ченґ забилися в куточок одного з них, поруч із журнальними столиками, які були зроблені у вигляді кофрів для подорожей на пароплаві. На підставках під гарячі напої стояли склянки з охолодженим чаєм. Напроти них, на іншому дивані, рядочком сіло все сімейство Лейрів: Еван та Лідія вмостились по боках, а Емілі сиділа посередині, висока, струнка та із золотистою засмагою.
Ричер сказав:
– Пітер дуже добре попрацював із тією телефонною компанією. Таку інформацію нелегко дістати.
Сестра Пітера відповіла:
– Це Чикаґо. Це був друг його друга із об’єднання.
– А оскільки Пітер був досить старанним, то він не зміг би одразу відкинути без розгляду можливість викрадення телефону до чи після подорожі поїздом. У Талсі, чи Оклахома-Ситі, чи Чикаґо. Точно не навідріз. Але також він міг думати, що щось схоже могло відбутися і в самій дорозі.
– У поїзді? – запитала Емілі.
– Або й ні. Власне, ми дещо знаємо про цей потяг. До Чикаґо він робить одну зупинку. У маленькому провінційному містечку під назвою «Материн Спочинок».
Жодної реакції від сестри Мак-Кенна. Ричер сказав:
– Материн Спочинок – це навіть далі, ніж ви можете собі уявити. А ще це останнє відоме нам місцезнаходження Ківера. Думаю, Пітер припустив, що Майкл вийшов із потяга саме там. Ось чому його телефон так більше і не з’явився з іншого боку зони досяжності. Гадаю, він відправив Ківера перевірити це.
– Що ж, це добра новина, правда? – запитав Еван. – Якщо Майкл там, то Ківер його знайде.
Ричер нічого не відповів.
