Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

Графа Потоцького мені довелося бачити увіч кілька разів. Уперше це сталося тоді, коли він у розкішному екіпажі під'їхав до будиночка пані Шароцької, котра мешкала на Липках. Тут жило з матір'ю дві красуні дочки – до старшої з них навідувався генерал-губернатор, і не для того, щоб одружитися: в нього в Петербурзі жили дружина й двоє дорослих синів. Потоцький про це знав. І все-таки він об'їхав київську аристократію й докладно розпитався про сімейство Шароцьких.

Граф був високий, але негарний, лице подзьобане віспою, а очі лихі. Ці очі й приманили мене до нього, бо історія першої його дружини у Києві – на язиках. Була та історія темна як ніч, через неї Потоцького заслали в одну із віддалених губерній. У молодої жінки виявився коханець, генерал, котрий квартирував у Тульчині й жив у флігелі графського палацу. Ясна річ, генерал вирішив утекти з графинею. Вони сіли в екіпаж і помчали з Тульчина на Одесу. Граф довідався про те вчасно. Посадив слуг на коней, сам скочив на гнідого рисака, і почалася гонитва. Переслідувачі, за наказом графа, повдягали маски, і кожному з них Потоцький пообіцяв немалу винагороду – вони мчали так, як могли витримати коні. Втікачів наздогнали поблизу Тростянця. Що після того відбулося, ніхто не знає, але саме після того граф із дружиною розлучився й був засланий…

Екіпаж Потоцького підкотився під ганок Шароцьких, слуга поспішно відкинув приступні й відчинив двері. Граф був важкий тілом, і, коли виходив, натиснувши ногою на приступку, екіпаж на м'яких ресорах так нахилився, що готовий був перекинутися. Очі Потоцького дивилися холодно й гостро. Перед ним широко розчинили двері, і він рушив у передпокій, де його кроки розлунилися, як залізні.

– Яка честь, яка честь! – заторохтіла полковниця, поквапно виходячи назустріч.

– Здається, ми мали нагоду зустрічатися, – сказав граф, приклавшись до руки господині.

– Не раз, пане графе, не раз. У театрі й на концертах. Граф усівся в запропонований йому фотель у вітальні.

– Не буду, пані, багато розводитися, – сказав. – Я приїхав у Київ шукати собі дружину і хочу заявити madame, що мені сподобалася ваша дочка.

– У мене дві дочки, – обережно нагадала пані Шароцька. Потоцький випрямився, хоч це йому було незручно, сидячи у фотелі, і його голос зазвучав сухо й по-діловому:

– Мені сподобалася ваша старша дочка, і я готовий з нею одружитися на умовах, які бажаю викласти.

– Зробите нам велику честь, – прожебоніла пані Шароцька.

Потоцький утупився лихими очима в полковницю, і з його вуст не так злітали, як зіслизували слова:

– Вінчатися – через тиждень. Вінчальну сукню і все необхідне доставлять вам на визначений термін. Нареченій відразу ж призначається триста тисяч карбованців, а коли вона народить мені сина, ще мільйон. Вам, madame, і вашій молодшій дочці видадуть триста тисяч карбованців, але з підпискою, що ви ніколи не дозволите собі з'являтися до моєї дружини в Тульчин і не листуватиметеся з нею. І нарешті: відразу ж після вінчання, просто з костьолу, я повезу дружину в Тульчин… Ваша думка про це, madame?

– О пане графе! – зажебоніла пані Шароцька. – Це так раптово і так… приємно… Така нам честь… хіба я можу на це не згодитися? Я б ніколи не посміла учинити щось супроти вашої волі, але… мені потрібно звідомити про це дочку, бо в цьому має бути її воля…

– Слушно! – буркнув граф Мечислав і шумливо звівся. – Завтра о десятій ранку я з'явлюся по відповідь. Моє вам шанування, madame!

Він приклався до руки полковниці й пішов, дзвонячи підкованими чобітьми. Луна від його ходи так гучно відбилась од кутків, що, здавалося, будинок хитнувся.

– Анельцю, Анельцю! – кволо покликала пані Шароцька, сидячи у фотелі з вибалушеними очима. – Чи велике нам щастя бог послав, чи якесь прокляття?

– Що ви говорите, maman! – по-діловому відказала Анеля, заходячи до вітальні. – Все йде, як треба…

– Чула, що він казав? – прошепотіла стара.

– Звісно, – спокійно обізвалася дочка. – І не знаходжу тут нічого дивовижного.

– А те, що маємо з твоєю сестрою тебе відректися?

– Ах, maman! – скривилася красуня. – Чи ж із нашими статками вередувати?

– Маєш рацію, доню, але… порядні люди так не сватаються.

– Так сватаються люди, які мають порядні гроші… Полковниця дивилася на дочку трохи здивовано. Гарне, точене личко випромінювало лагідний спокій, наче не вона висловлювала такі холодно-практичні речі. Більше того, очі дивилися замріяно, а вуста чарівно розтулилися, з'являючи перлові зубки.

Саме такою вона й з'явилася до жениха наступного дня рівно о десятій ранку. Спокійно слухала, як у передпокої звучать чавунні кроки. Здавалося, граф був викутий із заліза, бо зайшов до вітальні холодний, непроникний, замислений. Красуня відчула при його появі небувалий раніше трепет, вже й сама не знала, чи захоплюється цим незвичайним чоловіком, чи жахається його. Здається, було і те й друге водночас; зрештою в її гарненькій голівці вже визріло рішення. З деталей цієї зустрічі мало значення те, що ранок був винятково сонячний, незважаючи на осінь. Тому вітальня була залита сонцем, я ж мав золоту нагоду стати графовою тінню, а тепер розкошував, незримо присутній, у цій золотій вітальні. Панна запросила графа сідати, але він, на моє задоволення, й не подумав те чинити, через що залишалася стояти й старша полковниківна. Вона зашарілася, і від того її обличчя стало ще чарівніше. Граф розставив ноги, його тінь перекинулася через вітальню, захопила фотель, що стояв під стіною, через що я мав нагоду зручно всістися й вигідно розташувався, закинувши ногу на ногу.

– Зумисно не сідаю при цій процедурі, – сказав граф. – Одне – те, що не терплю урочистостей, а друге, – так мені буде сподобніше почути ваше «так» чи «ні».

– Що ж сподіваєтеся почути? – лагідно озвався чарівний голос.

– Те, що зволите сказати, мадемуазель, – відповів граф із легким поклоном.

Вона промовчала для годиться, а тоді сказала просто:

– Приймаю всі ваші умови. Коли хочете, мені сподобалася ваша манера свататися. Це так оригінальної А діловий характер сватання… це свідчить, що у вас нема на думці облуди.

Він стояв, щедро облитий сонцем, і в тому світлі виразно проступила кожна віспинка на його лиці. Панна Анеля не могла не помітити того; зрештою, він зумисне так став.

– А ще мені сподобалося, – мовила вона, – ваше оригінальне лице.

Граф здригнувся і стрілив оком, перевіряючи, чи не кпить із нього красуня, але побачив проти себе прекраснодушну всмішку.

– Ми зустрічалися з вами в театрі й на концертах, – нагадав.

– Звісно, там я вас і примітила. Вас