Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

– З'явитися через два дні, – наказав. – Вам буде видано на руки вимогу в губернське казначейство. Одержите прогонні й третне не в рахунок…

Уже не дивився на мене, а кудись у вікно, і його схожість із професором Сарницьким стала ще разючіша. Я щез раніше, ніж він повернувся до мене, і з'явився перед його очі через три дні. Цього разу помітив у ньому відміну: під очима висіли брезклі капшучки, чого ніколи не було в нашого професора історії. Подивився на мене, ніби хотів пропекти наскрізь, як ото дивляться жебраки під церквою: з проханням та погрозою, але я стояв перед ним, як обтесаний стовп.

– Знову ви? – спитав деренчливе. – Що вгодно?

– Прийшов за вимогою в казначейство, щоб мені відпустили прогонні й третне не в рахунок…

– А-а, – протяг він, наче мав немалу трудність пригадати мене й діло моє. – Я не встиг виготовити документ, прийдете через три дні…

Ми зустрілися поглядами, він захотів проїсти мене очима, але я умів робити це несогірш. Тоді в нього смикнувся капшучок під правим оком, і я, сам того не бажаючи, змушений був щезнути йому з очей.

Через три дні я помітив, що капшучків у регістратора під очима нема, і він уже нічим не різнився від нашого професора Сарницького, але й цього разу мене не впізнав, і я змушений був чемно нагадати про себе.

– Посидіть у коридорі, – сказав він, занурившись у папери: був надто заклопотаний.

Я сів у темному коридорі і, слухаючи безперервний ляскіт дверей, з яких вискакували чиновники й відвідувачі, – бігли вони повз мене, як тіні, ніхто й не подививсь у мій бік, – спокійнісінько задрімав. Дрімав я годину й другу, і мені приснився інспектор Першої київської гімназії, який розглядає в дзеркалі свою гиряву голову. Нарешті хтось біля мене зупинився, блиснув орден Станіслава.

– Ідіть у канцелярію генерал-губернатора, – сказав регістратор, – ми послали туди відношення, щоб вам видали подорожню по казенній потребі.

Він щез з-перед моїх очей так само, як умів щезати я, і це мене розважило. Я пішов, злегка насвистуючи, в канцелярію генерал-губернатора, але так самопоглибився, що ледве не поплатився життям. Над головою в мене ляснув батіг і загорлав форейтор, я відскочив із проїжджої частини вулиці, аж ударився об паркан. Мимо пролетів екіпаж з чудовою запряжкою, і пропливло, затулене вуаллю, чудове личко графині Потоцької. Здається, ми з нею зібрались в одне місце – графиня їхала клопотатися за новопризначеного директора, щоб його не відсилали з Києва. Це ж було неможливо, та й графиня, як я довідався згодом, не вельми наполягала: не мала вже й належного ентузіазму, адже кучерів, що так її хвилювали, на голові в новопоставленого директора вже не було.

У канцелярії мені, звісна річ, сказали, що ніякого відношення з учбового округу щодо моєї особи їм не повідомляли, і я вирішив чергову паузу ужити на те, щоб таки записати в свою книгу історію з Потоцьким, вона на те заслуговує.

– Граф Потоцький, граф Потоцький, – бурмотів я, залишившись наодинці в студентській камері, мої колеги в цей час розлізлися по Києву, – добре було б заново побачити тебе, щоб увійти в твій образ, але спробую обійтися без цього.

РОЗДІЛ II

Загалом, я людина поміркована, твереза й наприроднішим своїм станом уважав би життя малопомітне при ретельному виконанні своїх обов'язків. Мене цілком могла б задовольнити та доля, яку обрав мій батечко. Відтак ніколи б не брався за перо й не марнував би даремно часу, адже письмакою ставати не бажаю. І коли б не було при мені таємниці, так воно б і сталося. Таємниця ж моя – це щось маловірогідне й дивне! Коли я відкрив це в собі – перестрашився. Відкрилася мені випадково: якось без заміру йшов я позаду свого колеги по студентській камері, звали його Софрон Іванович Линицький, – той колега мав славу ловеласа. Кудись пильно поспішав, аж ні разу не озирнувся, мене ж повабила за ним людська цікавість. Було сонячно, від Линицького на дорогу падала густа тінь, я захотів пожартувати з колеги і так наблизився до нього, що наступив на тінь. І от що сталося. Сам я залишився на місці, але, з другого боку, нібито перелився в тінь свого колеги – частина мого єства невидимо рушила вслід за Софроном. Перший «я», той, що лишавсь у живій плоті, повернувся й пішов собі геть, однак не міг позбутися постійного враження, що тепер моє єство розполовинене: одне, як йому належить, знічев'я йде собі по вулиці й розглядає світ, а друге невідступне простує за Линицьким. Отак воно й сталося, що та друга моя половина без найменшого утруднення проникла в будинок, де жила молода вдовичка, і стала свідком доволі бурхливої любовної сцени. Зрештою, я пробув там тільки доти, доки дозволяла пристойність, а коли Линицький почав вести себе брутально, я не витримав і покинув дім. Важливою в цьому епізоді була не історія того нікчемного чоловіка а його банальними зальотами, важливим стало відкриття таємниці: я ж бо здобував дивовижну можливість знати й бачити все, що хотів. Найпростіше було чинити так, як описав: йти слідом за людиною і ставати її тінню, тобто безпосереднім свідком тих чи інших учинків. Завдяки таємниці я почав накопичувати таку силу інформації, звісток, історій, що вони почали заважати мені існувати. Коли б я задовольнявся роллю звичайного пліткаря, міг би потрясти світ своєю обізнаністю, але таким за природою своєю бути не можу – маю вдачу замкнуту й самітливу. А що треба було від усієї тієї навали звісток певним чином звільнитися, з'явилась у мене ідея «Чорної книги».

Не вмію вигадувати – це основна моя вада. Всі історії, які записую, мають відбуватись у житті, і не інакше. Отож, щоб пізнати людину, якої б вартості вона не була, мушу жити разом із нею і навіть співпереживаю. Вправляючись у цьому, на чуже око, дивному занятті, я збагатив свої засоби; наприклад, знаючи, що світські зібрання у нашому місті (чи будь-де) – це в основному зібрання людей балакучих, залюбки їх відвідував, звісно, не бувши запрошеним. Збирав я не тільки безпосередні звістки, але й побічні – по тому складав, як мозаїку, ту чи іншу історію. Сам акт творення дає мені