Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Георгію, — знову втрутився Шурик, — я в курсі всього, що відбувається, але хоч убий не знаю, про кого мова.

— Про дівчисько, яке Робін найняв уже після твого зникнення.

Цікаво, однак, звідки це Жорик знав про зникнення Шурика? І звідки він взагалі тут узявся?

— Яке ще дівчисько? — дивувався Шурик.

— Та така спритна гадючка, що нічим її не зупиниш. Маленька, вертка, чорнявенька, зі жмутом кісок на макітрі.

Я завмерла з роззявленим ротом. І цієї миті двері піддалися й на порозі постав Жорик. Він теж остовпів, коли побачив мене.

— Я за мить повернуся, — маневруючи між нами, як серед статичних перешкод, Шурик вискочив кудись у садок.

— Ти? Це все ти?

Наступної секунди я, не маючи більше сили, щоб стриматись, зависла на Жориковій шиї. Він приїхав, і це головне. Як з'ясувалося, що б не відбувалось, для мене наявність Георгія здатна була виправити будь-яку ситуацію.

— Стривай, стривай, ну-бо ще раз, я щось не дуже зрозумів, — ми з Жориком розташувалися, мов господарі, за столом на кухні Робіна. Самого Робіна з нами не було. І я потай навіть від самої себе страшенно з цього раділа.

— Робін утік, — за кілька хвилин до того повідомив Шурик, який повернувся з гаража, — узяв одне з крадених авто й поїхав.

— Далеко не заїде. Ці авто всі даішники міста знають.

— Та й він не дурень, до цивілізації дістанеться й тачку покине. А там загубиться в міській юрмі, та й годі, — Шурик говорив серйозним тоном, але чомусь корчив мені дивні пики за спиною в Жорика. Я нарешті зрозуміла, чого він домагається, та потягла Георгія оглядати дім. Ми мусили дати Вадимові час, аби від’їхав подалі.

— Я сказав Робіну, що в дім увірвався збройний загін спецназівців. З танками та вертольотами, — шепнув мені Шурик пізніше, коли Георгій особисто вирушив оглядати гараж.

— Навіщо? — не зрозуміла я.

— Звідки я знаю, може, інакше цей баран зчинив би стрілянину та спробував опиратися. Це ж Робін. Ти розумієш? А так він запевнить себе, що усвідомив безвихідь ситуації. Сили виявилися нерівними, що дало нашому героєві дозвіл на втечу. Про танки він, звичайно, не повірив, але перевіряти, чи не жартую, сподіваюся, не матиме часу. Піде, як я й просив, від гріха подалі. І правильно зробить.

«Ні, все-таки той, хто писав весь цей сюжет — дуже жорстока істота, — я заздалегідь подумки вибачилась перед Всевишнім за недоречну критику, але не могла відмовити собі в тому, щоб трішки покапризувати. — Ні хвилини ми з Робіним не мали для нормального спілкування. Але ж я так і не сказала йому головного. Так і не сказала, наскільки вдячна йому. І за щасливе дитинство (яке тоді здавалося мені найсправжнісіньким дорослим життям), і за основи психології, які опанувала з ним, і навіть за той величезний букет троянд, якого він мені так і не подарував…»

Ниточка, котра пов'язувала нас із Робіним, схоже, обривалася тепер назавжди.

— Що з ним далі буде? — якомога байдужіше запитала я, намагаючись відігнати сльози від очей. Подумки я виправдовувала власний розлад пережитим стресом, а зовсім не усвідомленням того, що більше ніколи не побачу Вадима.

— Оце вже не знаю, — знизав плечима Шурик і відвернувся до вікна. Там над найближчими пагорбами вже верховодив свавільний світанок. Шурик посміхнувся.

— Як правильно сказав хтось із фанатів комп’ютерних ігор: «Життя — велика гра. Сюжет, звісно, — лайно. Зате графіка промальована чудово». Хто знає, може, там у нього в буржуйському раї сонце ще прекрасніше, а друзі — цікаві та вірні. Може, він ще буде й там щасливий… — Схоже було на те, що Шурик переживав вимушену розлуку з Робіним не менш тяжко, ніж я. — У Вадика зворотний квиток на літак з відкритою датою. Зрозуміло, на нове ім'я. Швидше за все, Робін благополучно повернеться додому, місяців зо два поживе в спокої і добробуті, а потім вляпається в чергову історію. Вирішить поставити черговий експеримент…

— Не вирішить, — упевнено заявила я, — він сам сказав, що не хоче більше тренуватися на людях.

— Виходить, хтось вирішить поставити експеримент на ньому. У будь-якому разі без пригод наш Робін не залишиться. На щастя, ми до цього вже ніяк не будемо причетні, — всупереч сказаному, голос Шурика звучав якось нерадісно.

По тому другий колишній подався до Георгія.

Тепер він орудував у гаражі, з дозволу Жорика знищуючи всі докази, які могли б вказати на особу котрогось із викрадачів. Хвалити Бога, Георгій, як і ми з Шуриком, не хотів віддавати нерозумних Дітей Дєточкіна під суд.

— Насамперед хочу попросити вас, дами та добродії, — дуже серйозно звернувся до нас Георгій перш ніж узятися до гаража, — поблажливо поставитись до Артема та його друзів. Мій сусід, безумовно, буде покараний, але іншими методами, не тими, котрі може запропонувати йому держава.

Схоже, Жорик вважав Робіна єдиним винуватцем усіх останніх подій. Ми, звичайно, не надто переконували колишнього опера в протилежному.

— Ану зажди, — знову заговорив Жорик, відволікаючи мене від прокручування в голові подій останніх хвилин, — то невже ж таки бестія з кісками — це ти?

Я навіть не встигла образитися, перш ніж