Що впало, те пропало - Стівен Кінг

36

— Фу, — кривиться Холлі, коли вони підходять до порожньої стійки вузького магазину Ендрю Халлідея. — Що це за сморід?

— Кров, — відповідає Ходжес. А ще гниє м’ясо, але цього він говорити не хоче. — Залишайтеся тут. Обидва.

— Ви зі зброєю? — запитує Джером.

— У мене Ляпанець.

— І це все?

Ходжес знизує плечима.

— Тоді я йду з вами.

— Я теж, — каже Холлі й бере важкий том під назвою «Дикі рослини і квіти Північної Америки». Вона тримає його так, ніби збирається розчавити клопа.

— Ні, — терпляче вимовляє Ходжес. — Ви залишитеся тут. Обидва. І телефонуйте 911, якщо я скажу.

— Білле… — починає Джером.

— Не сперечайся зі мною, Джероме. І не гайте часу. Щось мені підказує, що в нас конче мало часу.

— Інтуїція?

— Можливо, щось більше.

Ходжес дістає Веселого Ляпанця з кишені піджака (останнім часом він рідко ходить без нього, хоча свій старий службовий пістолет майже не носить із собою) і стискає його поверх вузла. Швидко й тихо він підходить до дверей, за якими, як йому здається, розташований кабінет Ендрю Халлідея. Вони трохи прочинені. Завантажений кінець Ляпанця погойдується в його правій руці. Він стає трохи збоку від дверей і стукає лівою рукою. Оскільки зараз одна з тих хвилин, коли суворої правдою можна знехтувати, він вигукує:

— Це поліція, містере Халлідей.

Відповіді немає. Він стукає знову, голосніше, і, коли знову не отримує відповіді, штовхає двері. Сморід миттєво стає набагато сильнішим: кров, розкладання й розлита випивка. І ще дещо. Палений порох, запах йому добре відомий. Сонно гудуть мухи. Горить світло, ніби навмисно, аби освітити тіло, що лежить на підлозі.

— О Господи, у нього півголови нема! — скрикує Джером. Він стоїть так близько, що Ходжес смикається від несподіванки, підкидаючи й знову опускаючи Ляпанця. «Стимулятор, напевно, ледь не згорів», — думає він.

Ходжес повертається і бачить, що Джером і Холлі стоять у нього за спиною. Джером із витріщеними очима закриває рукою рот.

Холлі ж, навпаки, виглядає спокійною. Вона притискає до грудей «Дикі рослини і квіти Північної Америки» й уважно розглядає криваве місиво на килимі. Вона каже Джерому:

— Не смикатися. Це місце злочину.

— Я не збираюся смикатися. — Слова звучать приглушено через руку, що прикриває нижню частину обличчя.

— Усі свої думки тримайте при собі, — говорить Ходжес. — Якби я був учителем, я б вас обох відправив до директора. Стійте обидва, де стоїте.

Він робить два кроки всередину. Джером і Холлі миттєво йдуть за ним, плечем до плеча. «Кляті близнюки Бобсі»[129], — думає Ходжес.

— Це брат Тіни накоїв? — запитує Джером. — Господи Ісусе, Білле, це він?

— Якщо це зробив він, то не сьогодні. Кров майже висохла. Потім ще мухи. Личинок я поки не бачу, але…

З боку Джерома чутно характерне булькотіння.

— Джероме, ні! — суворим голосом виголошує Холлі. Потім звертається до Ходжеса: — Я бачу маленьку сокиру. Сокирка. Це знаряддя вбивства.

Ходжес не відповідає. Він оглядає кімнату. Він думає, що Халлідей — якщо це Халлідей, — був убитий не менш ніж двадцять чотири години тому. Можливо, довше. Але щось сталося тут уже після цього, тому що запах спиртного й пороху ще свіжий і сильний.

— Цей отвір від кулі, Білле? — запитує Джером. Він вказує на книжкову полицю ліворуч від дверей, поруч із маленьким вишневим столиком. У копії «Пастка-22»[130] невелика кругла дірочка. Ходжес підходить, розглядає її і думає: «Це, мабуть, зменшить її ціну». Потім дивиться на столик. На ньому стоять два кришталевих графини, можливо, «Вотерфорд». Столик покритий легким шаром пилу, і він бачить відбитки, де раніше стояли ще два. Він дивиться над столом через кімнату, і так, ось вони, лежать на підлозі.

— Це точно дірка від кулі, — говорить Холлі. — Я відчуваю запах пороху.

— Тут була бійка, — говорить Джером і вказує на труп, дивлячись в інший бік. — Але він точно в ній не брав участі.

— Так, це правда, — каже Ходжес. — І супротивники звідси пішли.

— Одним із них був Пітер Сауберс?

Ходжес важко зітхає.

— Майже напевно. Гадаю, він прийшов сюди після того, як утік від нас з аптеки.

— Хтось забрав комп’ютер містера Халлідея, — говорить Холлі. — DVD-роз’єм на місці, за касою, залишилася й бездротова мишка з флешками в коробочці, але сам комп’ютер зник. Я бачила велике порожнє місце на стійці. Можливо, це був ноутбук.

— Що тепер? — запитує Джером.

— Телефонуємо в поліцію. — Ходжесу не хочеться цього робити, він відчуває, що Піт Сауберс у біді, і звернення до копів тільки погіршить його становище, але він уже грав у Самотнього Рейнджера у справі Мерседес-Кілера, що мало не призвело до смерті тисячі підлітків.

Він дістає мобільний, але не встигає його включити, як той сам загоряється і починає дзвонити у нього в руці.

— Це Пітер, — каже Холлі. Очі її кажуть, у голосі — абсолютна впевненість. — Ставлю шість тисяч доларів. Тепер він, бач, хоче з тобою говорити. Не стій, немов прикипілий, Білле, відповідай на дзвінок.

Він відповідає.

— Мені потрібна допомога, — скоромовкою випалює Піт Сауберс. — Будь ласка, містере Ходжес, мені справді потрібна допомога.

— Секунду. Я увімкну гучний зв’язок, щоб тебе чули помічники.

— Помічники? — у голосі Піта зазвучала тривога. — Які помічники?

— Холлі Джібні. Твоя сестра знає її. І Джером Робінсон, старший брат Барбари Робінсон.

— А. Ну, тоді… Напевно, гаразд. — І, ніби звертаючись до самого себе: — Гірше вже не може бути.

— Пітере, ми зараз у магазині Ендрю Халлідея. Тут у кабінеті лежить труп. Я припускаю, що це Халлідей, і я припускаю, що тобі про це відомо. Ці припущення вірні?

Наступає мить тиші. Якби не віддалений звук вуличного руху, чутний у трубці, Ходжес міг подумати, що Піт повісив трубку. Потім хлопчик знову починає говорити, і слова ллються з нього потоком.

— Він був там, коли я туди прийшов. Людина з дуже червоними губами. Він сказав мені, що містер Халлідей чекає на мене в кабінеті, і я пішов до кабінету. А він пішов за мною, і в нього був пістолет, і він хотів убити мене, коли я не сказав йому, де заховано записники. Я не став говорити, тому що… Тому що він їх не заслуговує і він все одно вбив би мене, я це зрозумів, просто дивлячись йому в очі. Він… Я…

— Ти кинув у нього графини, так?

— Так! Пляшки! А він