Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте
І тоді вперше Хулія почула, як Муньйос сміється. Це був тихий, утробний, дещо носовий сміх, що йшов мовби із самісіньких глибин його єства. На якусь мить дівчині здалося, що це не шахіст, а один із персонажів картини сміється, крокуючи поруч із нею.
— Ваш приятель Сесар має рацію, — мовив Муньйос. — Мені таки потрібні чисті сорочки.
Хулія погладила пальцями три порцелянові фігурки — Лусінду, Октавіо та Скарамучу, які лежали в кишені її плаща разом із запечатаним конвертом. Через нічний холод її губи затерпли, сльози застигли в очах.
— Він сказав щось іще, перш ніж залишився сам? — запитав Муньйос.
Хулія знову стенула плечима. «Nec sum adeo informis… Я не такий потворний… На березі стояв я нещодавно, коли море було погідним…» Це було цілком у дусі Сесара — процитувати Вергілія, коли вона озирнулася востаннє, вже з порога, щоб охопити поглядом напівтемряву вітальні, темні тони антикварних картин на стінах, притлумлені пергаментним абажуром відблиски світла на меблях, жовтаву слонову кістку, золото літер на палітурках книг. І Сесара, котрий стояв посеред вітальні, — вона дивилася на нього проти світла і вже не могла розрізнити риси обличчя — тонкий, чіткий силует, наче вибитий на старовинній монеті чи древній камеї, і його тінь на червоно-вохряному візерункові килима, що майже торкалася ніг Хулії. І годинник, який почав відбивати удари в ту саму мить, коли вона зачиняла двері, наче опускала могильну плиту, мовби все було передбачено заздалегідь і кожен старанно грав роль, яка випала йому в п’єсі, що завершувалася на шахівниці в належний час, через п’ять століть після першої дії, з математичною точністю останнього ходу чорної королеви.
— Ні, — прошепотіла вона, відчуваючи, як образ повільно відступає, занурюючись у глибини її пам’яті. — Насправді він нічого не сказав.
Муньйос підвів обличчя, ніби худющий незграбний собака, обнюхуючи темне небо над їхніми головами, й посміхнувся змученою приязною посмішкою.
— Шкода, він міг стати блискучим шахістом.
Відгомін її кроків відлунює у порожньому монастирі, під склепінням, яке вже огортають тіні. Останні промені призахідного сонця падають майже горизонтально; приглушені кам’яними гратами, вони забарвлюють червонуватими зблисками мури монастиря, порожні ніші, пожовкле з настанням осені листя плюща, що в’ється вгору капітелями із зображеннями чудовиськ, воїнів, святих та міфологічних тварин — під суворими готичними арками, що оточують порослий бур’янами сад. Вітер, передвісник холодів, які насуваються з півночі, передуючи зимі, виє знадвору, дереться схилами пагорба, колихаючи віття дерев, й скиглить у столітніх кам’яних ринвах та черепичній покрівлі, гойдає бронзові дзвони на дзвіниці, де іржавий рипучий флюгер уперто вказує на далекий, недосяжний і, можливо, осяйний південь.
Жінка в жалобному вбранні зупиняється біля облупленої через плин часу та вологість фрески, від первісних барв якої залишилися тільки вбогі сліди: блакить колишньої туніки та вохряні плями на місці обличчя. Руки без чиї зап'ястка, вказівний палець, спрямований до неіснуючого неба, Христос, чиї риси насилу можна розрізнити на поре пиши штукатурці стіни; промінь сонця чи божественного світла, що лине з нізвідки в нікуди, повиснувши між небом ти землею, відтинок жовтавої ясноти, безглуздо застиглий у часі та просторі, який роки та негоди згладжують поступово, поки не зітруть остаточно, наче його ніколи й не було. І янгол без рота, але з похмурим, немов у судді чи ката, чолом: єдине, що зосталося від нього серед залишків фарби, — це поцятковані вапном крила, шматок туніки та непевних обрисів меч.
Жінка в жалобному вбранні відгортає чорну вуаль, що затуляє верхню частину її обличчя, і довго вдивляється в очі янгола. Вже вісімнадцять років вона зупиняється тут о тій самій порі й спостерігає, як час знищує риси цього образу. Вона бачила, як поступово, немов проказа, що видирає шматки плоті, час стирав контури янгола, змішуючи їх із брудною штукатуркою та вологими плямами, від яких репаються фарби, кришиться та облуплюється зображення. Там, де вона живе, немає дзеркал; їх забороняє статут монастиря, до якого вона вступила чи її змусили вступити — в її пам’яті, як на цій фресці, щораз більше білих плям. Уже вісімнадцять років вона не бачить власного обличчя, і для неї цей янгол, колись безперечно пре красний, є єдиною зовнішньою ознакою того, як плин часу змінює і її риси: облуплені фарби замість зморщок, тьмяні штрихи замість помарнілої шкіри. Іноді, у хвилини просвітління, що накочуються, наче хвилі, злизуючи береговий пісок, у хвилини, за які вона відчайдушно чіпляється, намагаючись зберегти їх у своїй непевній, змученій примарами пам’яті, вона згадує, що їй нібито п’ятдесят чотири роки.
З каплиці долинає притишений товщею мурів хор голосів, що славлять Господа, перш ніж іти до трапезної. Жінка в жалобному вбранні увільнена від деяких служб, і о цій порі їй дозволено прогулюватися на самоті безлюдним монастирем, наче темній мовчазній тіні. З її пояса звисає довгий разок почорнілих дерев’яних чоток, які вона вже давно не перебирає. Далекий псалом зливається зі свистом вітру.
Коли вона продовжує свій обхід і наближається до вікна, згасаюче сонце вже не більше за червонувату цятку, що ясніє вдалині серед свинцевих хмарин, які насуваються з півночі. Біля підніжжя пагорба є широке сіре озеро, що мерехтить сталевими полисками. Сухими кістлявими руками жінка спирається на підвіконня стрілчастого вікна; знову, як і кожного надвечір’я, наринають безжальні спомини, і вона відчуває, як холод від каменю піднімається по її руках і повільно, загрозливо підступає до її постарілого серця. Її роздирає напад кашлю, від якого здригається її слабке тіло, підточене вологістю стількох зим, виснажене затворництвом, самотністю та уривчастими спогадами. Вона вже не чує ні співу, ні скиглення вітру. Тепер крізь туман часу до неї долинають одноманітні та сумні звуки мандоліни, і похмурий осінній краєвид тане перед її очима, а замість нього, немов на картині, окреслюється інший: хвиляста — ген, до обрію — рівнина, посеред якої, наче намальований тонким пензлем, височить віддалік, впираючись у голубе небо, стрункий силует дзвіниці. І раптом жінці здається, нібито вона чує відгомін розмови двох мужчин, що сидять за столом, відголос сміху. І вона думає, що, коли озирнеться, то побачить саму себе на ослінчику, з книгою на колінах, а — підвівши очі — завважить полиск сталевого захисного коміра й ордена Золотого руна. І сивобородий старий посміхнеться їй, обачно й мудро, як велить його фах, наносячи пензлем на дубову дошку вічний образ цієї сцени.
На якусь мить вітер роздирає заволоку хмар, і остач ній промінчик, відбившись у водах озера, освітлює постаріле обличчя жінки, засліплюючи її
