Ілюзія Бога - Річард Докінз

Одне слово, діти мають право, щоб їхні голови не псували нісенітницями, тож наш обов’язок як суспільства — захистити їх від цього. Батьків слід обмежувати в їхніх можливостях привчати дітей до віри, скажімо, в дослівну істинність Біблії або в те, що доля визначається розташуванням планет, так само, як ми забороняємо їм вибивати дітям зуби або замикати їх у підвалах.

Певна річ, категоричні заяви такого роду потребують (і зазнають) багатьох уточнень. Хіба існує одностайна думка щодо того, що слід вважати нісенітницею? Хіба мало перекидався візок ортодоксальної науки, спонукаючи нас до обачності? Може, для науковців астрологія і дослівний зміст Біблії — нісенітниця, але ж є інші, хто вважає з точністю до навпаки. На яких підставах ми маємо забороняти їм доносити власні погляди своїм же дітям? Чи не занадто нахабно вимагати, щоб дітей обов’язково вчили науки?

Я глибоко вдячний своїм батькам за те, що вони вважали значно важливішим навчити дітей як думати, а не що думати. Якщо дітей чесно й достатньою мірою ознайомити з усіма науковими доказами, але вони, підрісши, вирішать, що Біблія містить дослівну істину або що нашим життям керують планети, то це вже їхнє особисте право. Важливий нюанс у тому, що в такому разі вони самі отримують право вирішувати, що думати, а не їхні батьки, скориставшись своєю перевагою, присвоюють собі привілей визначати зміст їхніх поглядів. Цей нюанс набуває ще більшої ваги, якщо врахувати, що для наступного покоління ці діти будуть батьками, а отже, матимуть змогу вселити йому ті вірування, під впливом яких сформувалися самі.

На думку Гемфрі, поки діти малі, вразливі й потребують захисту, справжня моральна опіка над ними полягає в щирому намаганні вгадати, що б вони обрали самі, якби дозволяв вік. Він навів зворушливий приклад маленької дівчинки з народу інків, чиє тіло 500 років пролежало в горах Перу доки не було знайдене 1995 року. Першовідкривачі встановили, що вона стала жертвою ритуального жертвопринесення. За словами Гемфрі, американській телеаудиторії вже показали документальний фільм про цю «снігову дівчинку». Глядачам пропонували

захопитися духовною непохитністю інкських жерців та пережити разом із дівчинкою почуття, які охоплювали її під час останньої подорожі: гордість та збудження від того, що її обрали для цієї особливої честі стати жертвою для богів. По суті, телепередача транслювала таку мораль: людське жертвопринесення — теж видатне культурне досягнення. Ось вам іще один перл у короні мультикультуралізму.

У Гемфрі відібрало мову. Та й у мене теж.

Як вони взагалі наважилися таке говорити? Як сміють вони закликати нас — із наших віталень, із-за екранів телевізорів — відчувати духовне піднесення від споглядання акту ритуального вбивства: вбивства беззахисної дитини групою пришелепкуватих, чванливих, забобонних і темних чоловіків? Як можна закликати людей шукати позитив у спогляданні аморального вчинку проти іншої людини?

І знову порядного, ліберального читача можуть почати гризти сумніви. Так, це аморально за нашими мірками і, поза сумнівом, безглуздо, але чи не доречні тут моральні мірки самих інків? Хіба для інків це не був моральний учинок, наділений глибоким сенсом і освячений їхніми віруваннями? Дів­чинка, безумовно, щиро поділяла віру свого народу. Хто ми такі, щоб таврувати інкських жерців «убивцями» і судити їх за мірками нашого, а не їхнього часу? А може, дівчинка не тямила себе від щастя, яке їй випало, вірячи, що швидко потрапить до вічного раю у супроводі яскравого бога Сонця? Хоч, може (і це набагато вірогідніше), вона плакала від страху.

Гемфрі і я дотримуємося такої думки: незалежно від того, чи добровільно дівчинка пішла на смерть, є вагомі підстави припускати, що якби вона була свідома всіх фактів, то не мала б охоти приносити себе в жертву. Уявіть, наприклад, що вона знає будову сонця: що це насправді воднева куля температурою мільйони градусів Кельвіна, у якій у процесі реакцій ядерного синтезу утворюється гелій, і що воно сформувалося з газової хмари, з якої в результаті стиснення постала вся сонячна система, зокрема й Земля… Мабуть, тоді б вона не поклонялася йому як богу й зовсім по-іншому ставилася б до ідеї принести себе в жертву, щоб умилостивити його.

Інкських жерців не можна засуджувати за незнання цих фактів і, напевно, називати їх пришелепкуватими й чванливими — теж занадто. Проте їх варто вважати відповідальними за те, що нав’язали свої вірування дитині, вік якої не давав їй змоги самостійно вирішити, поклонятися сонцю чи ні. До цього Гемфрі додає критику на адресу авторів документального фільму та нас, його глядачів, за те, що ми знаходимо щось прекрасне у смерті маленької дівчинки — «щось, що збагачує нашу колективну культуру». У нашому суспільстві можна знайти багато прикладів цієї самої схильності звеличувати ексцентричні релігійні звичаї різних етнічних груп та виправдовувати притаманну їм жорстокість. Ця схильність раз у раз збурює болісний внутрішній конфлікт у свідомості порядних людей ліберальних поглядів: з одного боку, страждання і жорстокість неприйнятні для них, але з іншого боку, постмодерністи й культурні релятивісти привчили їх шанувати інші культури не менше, ніж свою. Жіноче обрізання, безперечно, завдає страшного болю і не дозволяє жінкам відчувати задоволення від сексу (в чому, напевно, і полягає його мета), тому одна половина будь-якого порядного ліберала вимагає скасування цієї практики. Проте інша половина «шанує» етнічні культури й відчуває, що нам не слід втручатися, коли «вони» калічать «своїх» дівчат66. Однак річ у тім, що «їхні» дівчата повинні належати самим собі, і бажання цих дівчат слід ураховувати. Трохи важче стає, коли дівчина сама хоче бути обрізаною. Але чи захотіла б вона, якби дивилася на цю практику очима обізнаної дорослої жінки? Гемфрі показує, що жодна жінка, яка в дитинстві уникла обрізання, з доб­рої волі не погоджується на цю операцію в дорослому віці.

Коротко згадавши амішів та їхнє право виховувати «своїх» дітей у «своїх» традиціях, Гемфрі уїдливо розносить захват нашого суспільства

збереженням культурного розмаїття. Ну добре, ви погодитеся, що дітям амішів (або хасидів чи циган) несолодко зростати в традиціях їхніх батьків, але ж принаймні в такий спосіб зберігаються ці захопливі культурні традиції. Хіба не збідніє вся наша цивілізація, якщо вони зникнуть? Так, мабуть, негарно, що заради збереження розмаїття доводиться жертвувати індивідами. Але інакше неможливо: це ціна, яку наше суспільство сплачує за їх збереження. Усе правильно, але не можу втриматися, щоб не нагадати: цю ціну сплачуємо не ми, а вони.

Це питання опинилося в центрі уваги громадськості 1972 ро-ку, коли Верховний суд США ухвалив рішення в прецедентній справі «штат Вісконсин проти Йодера», в якій розглядалося право батьків не пускати дітей до школи з релігійних переконань. Групи амішів живуть закритими громадами в різних частинах США, розмовляючи зазвичай архаїчним діалектом німецької мови, який називається «пенсільванською голландською», та різною мірою уникаючи таких елементів сучасного життя, як електрика, двигуни внутрішнього згоряння, ґудзики тощо. Сучасному оку приємно милуватися цим острівцем старосвітського побуту, характерного для ХVІІ століття. Хіба не варто його зберегти заради збагачення людської культури? А єдиний спосіб зберегти його — дозволити амішам виховувати дітей відповідно до своїх звичаїв, захистивши їхні громади від руйнівного впливу сучасності. Проте напрошується питання: а чи не варто почути голос самих їхніх дітей?

1972 року справа дійшла до Верховного суду, коли кілька батьків-амішів