Твердиня - Максим Іванович Кідрук
— Це поле належить містеру Х’юз-Коулману?
— Кому? — Хесус узяв один зі щойно зірваних листків, протер від пилюки, заклав за щоку і розжував.
— Джейсону.
— А-а, ні. Це плантація Амаро Кіспе. Я і мої друзі також маємо частку з прибутку.
Плантація Амаро була однією з сировинних баз скромного (з оборотом трохи більше ніж чотирнадцять мільйонів доларів на рік) колумбійського картелю.
— Наскільки велику, якщо не таємниця? — Хлопці повернулись до збирання листя, але продовжували перемовлятись через кокаїновий кущ, не бачачи один другого.
— Одна доля на кожного.
— А скільки забирає собі pudge[126]?
Хесус посміхнувся сам до себе, почувши, як Ґрем обізвав Амаро.
— Дев’яносто доль.
«Логічно», — подумав мулат.
— Це, мабуть, з біса прибутковий бізнес для тебе, бадді.
Перуанець розреготався і сміявся так довго, що на них почали задивлятися з інших рядів.
— Не глузуй з мене, американо. Зі ста кілограмів свіжого листя коки після первинної обробки лишається приблизно кілограм пасти, насиченої алкалоїдами. — Хесус, який майже напевно не вмів писати, досконально знав процес приготування кокаїну і, мабуть, краще за Ґрема міг пояснити, що таке алкалоїди. — Після вторинної обробки із двох з половиною кілограмів пасти виходить кілограм креку[127] чи кокаїну. Як гадаєш, скільки він коштує, Ґреме? Питаю: скільки він коштує тут, не в Америці, де ви платите по п’ятдесят баксів за один грам? Га? Собівартість одного кілограму кокаїну трохи більше ніж чотириста доларів. Колумбійці дають нам сто баксів за кілограм пасти. Подивишся в кінці дня, скільки насмикаємо листя, і прикинеш, що вийде в грошах. Часом за місяць кожному з нас не перепадає й шістдесяти доларів. Зате Амаро загрібає до п’яти тисяч. Ми більше заробляємо, охороняючи Твердиню і підсобляючи вченим.
— А Джейсон? Його стрільці? Вчені? Що вони тут роблять?
— Я не знаю… — Хесус затих, Ґрем подумав, що перуанець фільтрує, що можна, а що не варто казати. — Джейсон прийшов сюди давно, дуже давно, я ще був маленьким хлоп’ям, Кіспе підібрав мене на вулиці і забрав у джунглі, але пригадую, що люди Джейсона і банда Амаро ледве не перестріляли одне одного, реально почали війну в джунглях, і ніхто не хотів відступатись. Кіспе прагнув відстояти плантації, а Джейсон… йому щось потрібно було в Мадре-де-Діос. Зрештою вони пішли на перемовини й уклали мирову, домовились про щось. Відтоді Амаро вирощує коку і прикриває Джейсона, а Джейсон приплачує йому за це, а також ділиться… нібито ділиться… тим, що знаходить у надрах Твердині.
— Чим? — Ґрем перестав зривати листки.
— Цього я не знаю, Ґреме.
Отак перемовляючись, вони дістались іншого краю поля. Хесус, чи то злякавшися, що забрів надто далеко по території заборонених тем, чи то просто остерігаючися довготелесого, більше не поновлював розмову. Але й мулат також цього не прагнув. Наближаючись до халабуди, хлопець почав вигадувати, як би розговорити співвітчизника.
З відстані п’яти метрів Ґрем роздивився, що за глянець читав стрілець. «Penthouse». З обкладинки, задерши руки і виставивши кавуни, млосно позирала бронебійна білявка Алексис Форд[128]. Судячи зі стану журналу, номер був зовсім свіжий. Посмакувавши фотографією пишногрудої Алексис, Ґрем укотре перевів погляд на наплічник із нашивкою.
Коли між ним і «вишкою» залишилося три метри, хлопець випростався (футболка була геть чорна від поту) і голосно, достатньо голосно, щоб його почули, промовив:
— Хелло! Мене звуть Ґрем.
Чоловік ледь нахилив журнал, виставивши над верхньою кромкою холодні сині очі, поглянув на мулата і повернувся до споглядання глянцю.
Ґрем не відступав:
— Ти з «Блекуотер»? — Очікувальна пауза, і… нічого. — Я знаю компанію… тобто знаю про компанію. Мій батько у 2006-му працював із Еріком Принсом.
Ерік Принс, колишній офіцер військо-морського спецназу США (відомого як SEAL, «морські котики»), заснував «Blackwater» у 1997-му. Спочатку планувалося, що «Blackwater» буде звичайною охоронною організацією, проте лише за кілька років «Blackwater» виросла у справжню приватну військову компанію, здатну самостійно проводити як невеликі, так і крупномасштабні військові операції, що вимагають значної кількості людей (скажімо, для контролю певного регіону). Основний тренувальний центр для підготовки своїх спеціалістів, а також спецназівців армії США Принс відкрив у 2001-му на спеціально придбаному шматку землі площею двадцять вісім квадратних кілометрів у північно-східній частині штату Північна Кароліна. У підготовчому центрі було споруджено кілька площадок, що дозволяли відточувати навички ведення бою в умовах різного ландшафту, в щільно забудованих житлових масивах, у приміщеннях різноманітного призначення. Там було штучне озеро і навіть спеціальний трек, де моделювалися атаки на рухомі колони. Центр і так вважається найбільшим у США, але через п’ять років Принс розкрутився настільки, що цього стало мало. В листопаді 2006-го «Blackwater» почав підшуковувати нову ділянку для зведення другого тренувального комплексу. Принс обрав наділ площею тридцять два гектари за сто п’ятдесят миль на захід від Чикаго в Маунт-Керролл (штат Іллінойс) і збудував підготовчий центр під назвою «Impact Training Center», який всі називатимуть просто «The Site». Батько Ґрема на той час працював у «VBS Consulting», і саме він асистував при купівлі ділянки для того, що згодом стало відомим як «The Site».
Високий чоловік мовчав, продивляючися статтю про електромобіль «Tesla», що от-от мав увірватись на ринок. Чистий «електрик», не гібрид, седан «Tesla», обіцяли розробники, стартуватиме з нуля до сотні за шість з половиною секунд і розвиватиме максимальну швидкість 110 миль/год. Слабкувато, хоча, якщо врахувати, що це на голих акумуляторах, то виглядало навіть незле. Що справді вразило довготелесого, то це дизайн. Седан виглядав по-суперкарівськи стильним і агресивним, чимось скидаючися на «Maserati GranTurismo».
— Мій старий допомагав вибирати землю під «Impact Training Center» в Іллінойсі, — правив далі Ґрем. — Кажуть,
