Твердиня - Максим Іванович Кідрук

— Так… — Зненацька у Левка все похололо всередині. Здається, він зрозумів, до чого підводить Семен.

— А тепер скажи мені, Лео, чому вони досі не звалили звідціля?.. Чому сидять у цій глушині?

Кімната з білого мармуру

LXXXIX

14 серпня 2012 року, 08:40 (UTC – 5) Паїтіті

Розставивши ноги, Джейсон стояв посеред «нори». На ньому були широкі джинси, похідні бутси і легка вітрівка.

У коридорі спинився один зі стрільців.

— Сьогодні допомагатимеш Марко на кухні. — Чоловік показав пальцем на дівчину.

— Хто такий Марко? — підозріло зиркнула на чоловіка Сатомі.

— Наш кухар. Не бійся, красуне, кулінар буде чемним, обіцяю, інакше я використаю його яйця замість м’ячиків для гольфу. Можеш йому так і сказати. Головне, аби робила все, що він накаже по кухні. — Джейсон повернувся до мулата, оцінюючим поглядом ковзнув по мускулах на руках і грудях. Завдячуючи спеці і паршивому харчуванню (особливо в дні, що передували полону), вони здулися, та все ж вражали. Сивочолий задоволено гмикнув. — Тебе, ніґґа, сам Бог велів послати на плантацію.

— Яку плантацію? — так само насторожено, як і японка мить тому, поцікавився Ґрем.

Джейсон роздратовано клацнув зубами, з боків міцно стиснутих губ концентричними півмісяцями скупчились зморшки. Ніздрі віддулися, над ними проступили дві ямки, так його заціпило. Левко зміркував, що чоловік, мабуть, більш вибухонебезпечний, ніж нітрогліцерин. Спалахує від найслабшого непродуманого посмику. Спопеляючи поглядом мулата, Джейсон озвався, і звучав він так, наче проштовхує вгору по стравоходу печінкові камені завбільшки з перепелині яйця:

— Ви з мене знущаєтесь, шмаркачі? Ви гадаєте, у нас тут клуб «чомучок» чи зібрання дошкільнят, які можуть до безкінечності діставати запитаннями? — Очі химерно пульсували, переливались сріблом, але від цього чоловік не змахував на божевільного. Він помовчав, пройшовшись поглядом по хлопцях та дівчині, а тоді прогарчав, бризкаючи слиною: — Ви не ставите запитання — ви робите, що я наказую! Вдовбайте це в свої тупі казанки, бо, дупою присягаюся, двічі повторювати я не збираюсь. — Він тицьнув пальцем на Ґрема і промовив абсолютно рівним і спокійним голосом: — Якщо я сказав, що ти йдеш на плантацію, ти маєш викрикнути «з радістю, сер!» і почати збиратися.

Ніякої реакції. Хлопці мовчки витріщались на Джейсона, Сатомі прикипіла очима до долівки. Джейсон розвернувся впівоберта до ґевала, чий силует вимальовувався у галереї:

— Він якийсь загальмований. — Після чого ривком підлетів до Ґрема (Левко сахнувся, здавалося, сивочолий почне шматувати мулата голими руками) і знову перейшов на крик: — Я сказав: ти маєш викрикнути «з радістю, сер!» і почати збиратися!!

Ґрем спершу відсахнувся, як і Левко, але тут-таки поквапно підвівся і став ритись у наплічниках. Він безглуздо перебирав речі, не знаючи, що саме треба «збирати».

Джейсон повернув голову до українця:

— Лео, ти полетиш зі мною. — Назад до незворушного, стриманого тону. Складалося враження, що говорить зовсім інша людина, якої ще секунду тому в «норі» не було.

Левко здригнувся і тільки потім усвідомив, що озвучив запитання «куди?» подумки.

— Так, сер. — Пом’явшись трохи, він ледве ворухнув язиком: — Можна я спитаю?

— Ну, що знов?

— Мені щось брати з собою?

Х’юз-Коулман посміхнувся:

— Ні. Хіба візьми теплу сорочку чи легку кофту. В пустелі зранку прохолодно.

— В пусте… — почав українець, але прикусив язика, побачивши, як метнулись угору брови Джейсона, віщуючи близькість нового шквалу.

— Через п’ять хвилин чекаю нагорі.

Сивочолий розвернувся і вийшов. Стрілець посунув слідом, делікатно тримаючись на крок позаду.

Ґрем нарешті перестав ритись у наплічнику.

— Він не згадав про мене, — озвався Сьома, зиркаючи на друзів і безмовно питаючи: що це може означати?

— Ти через це комплексуєш чи що? — поставив риторичне запитання Левко.

— Я теж думаю, що це привід радіти, — долинув з кутка надломлений голос мулата.

Певна річ, Сьома не радів, але чомусь подумав, що мовчанка Джейсона прозвучала як запрошення. Запрошення повернутися до Білої кімнати.

XC

14 серпня 2012 року, 08:47 (UTC – 5) Паїтіті

Ґрем стояв на терасі, спостерігаючи, як Лео зникає в порожньому череві гелікоптера «Мі-17», і чекав, поки Амаро Кіспе відбере мачігуенга, які підуть на плантацію. Почувався американець кепсько, невизначеність душила його, але ще більше пригнічував той факт, що їх розділили: Сьома лишається в підземеллі, українець летить невідь-куди, а Сатомі заслали гарувати на кухню до прилизаного італійця.

Зрештою карлик визначився. Разом з Ґремом вирушали п’ятеро перуанців і восьмеро індіанців мачігуенга. Перуанці вирушали без зброї, лиця були похмурими, і американець здогадався, що «похід на плантацію» вважався серед ним чимось на кшталт принизливого, але невідворотного обов’язку, якимось різновидом кріпацької повинності. Обличчя індіанців нічого не виражали: важка фізична праця була невід’ємним атрибутом їхнього існування. Ґрем вразився, помітивши, що мачігуенга босі. Він уявити не міг, як можна ходити по сельві невзутому.

Гурт, що вирушав до плантації, мав конвоювати один зі стрільців Джейсона, той, що спускався з сивочолим у «нору» кілька хвилин тому. Стоячи на відкритій ділянці, попри ранню годину починаючи пітніти, Ґрем роздивлявся його. Височенний, майже під два метри, відносно худий (принаймні він здавався худим на тлі інших трьох горлорізів великого боса), з дуже крупними кістками. Плечі, лікті й коліна випирали, немов шарніри грубо зібраного механізму. Довгі пальці з опуклими суглобами нагадували маніпулятори японських роботів. Очі сіро-сині, волосся світле. Відчувалася скандинавська кров. Коли чоловік стояв і не рухався, то справляв враження довготелесого незграби (геть чисто опора високовольтної лінії в людській подобі), та щойно він починав рухатись, незграбність дивовижним чином зникала. Рухи були стрімкими й спритними, м’язи вигравали, а маслаки, які так жахливо випирали в нерухомому стані, виглядали цілком гармонійно. На відміну від колег зі «служби безпеки» Джейсона, він був жилавий, як столітній дуб. Не роздутий на стероїдах у тренажерному залі, а по-справжньому м’язистий.

Найпомітнішою ознакою були вилиці, що стовбурчились у сторони, роблячи довгасте лице схожим на череп з натягнутою на нього маскою і штучними очима.

На вигляд довготелесому було років тридцять. Він був єдиним, хто йшов до плантації озброєним. На правому плечі, стволом донизу, висіла штурмова гвинтівка М16, на лівому — недбало накинутий одношлейковий рюкзак з