Пастка для бабія - Валентина Бродська

Перед від’їздом я попросила Аліну забрати мої речі з кабінету і привезти за новою адресою. Нічого особливого там не було: два костюми, туфлі та пару записників. Орхідеї я залишила їй. Захоче, хай доглядає, а не захоче, то перейдуть новій власниці чи власнику. “Святе місце довго пустим не буває.”

Аліночка все сумлінно виконала. Я гостинно запросила її до себе на каву. Дівчина була дуже здивована дізнавшись, що в мене є син, адже дитячого взуття в коридорі ніхто не ховав. Та і розкидані повсюди іграшки свідчили про наявність дитини.

— Ти б хоч попередила, що в тебе є малий, а то я прийшла з пустими руками. Якось незручно. 

Я махнула рукою.

— Не переймайся, Матвійчик щойно з лікарні, в нього дієта. Та і дома його нема, гуляє з моїми батьками.

— А ти часом не через здоров’я дитини звільнилася? Бо я голову зламала, що ж сталося, а в душу тобі лізти не хотіла.

— Ну можна сказати й так, — відповіла і вирішила змінити тему. — На моє місце вже знайшли когось?

— Та ні, що ти. Тарновський бува сидить в твоєму кабінеті і нікого туди не пускає. І нащо він йому, коли в нього свій є?! — обурювалася Аліна. — Я ледь твої речі забрала і то, поки він відволікся. Відчувала себе справжньою злодюжкою.

Ми ще трохи потеревеніли і Аліна пішла додому. Все намагалася мені дати гроші за оренду квартири, бо і дитина в мене хвора, і роботи зараз нема. Я ледве відмовилася.

Залишившись наодинці з собою я задумалася: “Цікаво, чому Денис приходить в мій кабінет, може мучають спогади?”

Декілька днів тому я спересердя заблокувала його номер. Мені було образливо, що він так легко підписав заяву про моє звільнення. Таємно я сподівалася, що він зателефонує, запропонує зустрітися, почне вмовляти залишитися і ми нарешті поговоримо. А натомість я не отримала нічого. Все ж таки паростки надії, що я не байдужа Денисові почали знову проростати в моєму серці, і не в моїх силах було їх вирвати.

Ми з батьками вирішили поїхати до Вінниці у понеділок, оскільки мама дуже хотіла на вихідних відвідати театр та філармонію. Татко не любив таких розваг, але в нього не було вибору. А я залишалась няньчити дітей.

Щойно батьки поїхали за черговою порцією видовищ, як на моєму смартфоні засвітився Алінчин номер. Я з подивом взяла слухавку. Не встигла навіть “Ало!” сказати, як полився схвильований Алінчин голос.

— Ой, Софіє, слухай, тут таке сталося! Мій Манюній мене знайшов. Вчора припхався з обручкою і квітами. Ми всю ніч мирились, потім вдень мирились і от лежимо в ліжку і тут дзвінок в двері. Я собі не туди, а Ярослав вже пішов відкривати. Добре, що я схаменулася і вибігла слідом за ним. Прикинь, на порозі стоїть якийсь чоловік з квітами, тортом, повітряними кульками, і ще з пакунком з дитячого магазину. І за цим усім його обличчя не видно. Тільки із-за кульок чути голос:

— Кохана, вибач, я бовдур!

Манюній майже голий (боксерки не рахуються), босий і злий обертається до мене і реве, мов іспанський бик:

— Кииииця! Це що за лимон?!! Ти що заміну мені знайшла?!! Та я йому зараз в’язи зверну! Весь сік з нього вичавлю!

І давай тягнутися до нещасного своїми ручищами.

Тут опускаються кульки, а там генеральний з перекошеним обличчям. Мабуть, подумав те саме! Софіє, я чуть не вмерла! Спочатку від страху, а потім від сміху. Добре, хоч в мене вистачило мізків стати між ними, а то повбивали б одне одного! Тарновський спохватився перший і вигукує: 

— Аліна! Якого дідька! А де Софія? Ще й Ярослава неандертальцем обізвав. Коротше, ти мені винна історію, чого це генеральний тебе коханою назвав! Я ж одним місцем відчувала, що між вами щось є, а як же ж морозилися…красунчики!

Я слухала і з кожним словом все більше приголомшувалася, ховаючи обличчя за рукою. Аліна так яскраво оповідала, що я чітко побачила всю цю картину. Уявляю, що відчув Денис, коли побачив двометрового бодібілдера в трусах на порозі моєї квартири. Ситуація й справді була комічною, добре, що не трагічною.

— А де зараз Тарновський? — запитала я в Аліни, намагаючись втихомирити шалене серцебиття. 

— Так до тебе поїхав! — промовила вона так, наче я сама мала здогадатися. — Я дала йому твою адресу, мабуть, він вже скоро в двері постукає. 

У мене відвисла щелепа, тут же їхати три хвилини!

— Можеш не дякувати! — задоволено промуркотіла Аліночка і відключилася.

— О, Господи! 

Я кинула смартфон на стіл і побігла до дзеркала, щоб трохи привести себе до ладу. Тільки і встигла, що розчесатися, як спрацював відеодомофон. 

Я тремтячою рукою відчинила двері.

Переді мною стояв Денис з усіма дарунками, що описала Аліночка і розгублено всміхався. “Може ще не відійшов після сцени в моїй старій квартирі?” — подумалось мені. 

— Привіт, мені твою адресу Аліна дала, — ніяковіючи промовив він і подав мені квіти та торт.

— Привіт, заходь, я знаю, — я відійшла, щоб Денис міг пройти до квартири. 

— А де твій син? Я ось купив для нього, — промовив він і підняв руку в якій тримав фірмовий пакет відомого дитячого магазину до якого були прив’язані повітряні кульки.

Матвійчика не потрібно було кликати, він вискочив з дитячої і з цікавістю спостерігав за нами. За ним, обережно переставляючи ноженята, вийшов Богданчик. 

У Дениса схоже трапився шок. Він розширеними очима дивився на дітей, а потім перевів спантеличений погляд на мене.

— В тебе є ще один син?! Але ж коли ти встигла?!

Мені так смішно стало від його реакції, що я розреготалася до сліз, мов ненормальна. Нарешті заспокоївшись, промовила:

— В мене один син, а це мій рідний братик Богданчик! 

— О-о! — тільки і міг промовити Денис.

Тим часом діти вже підійшли до нього і заглядали в пакет з іграшками.

А Богданчик ще й тягнув рученята до кульок.

— Дай! Дай! Дай! — вимагав він.

Денис всміхнувся, відв’язав кульки і передав моєму братику, а Матвійчик отримав іграшки.