Пастка для бабія - Валентина Бродська

— Я мати-одиначка.

— Дата народження?

— Восьме січня дві тисячі шістнадцятого року.

— Вагітність?

— Перша.

— Пологи?

Я заглянула в список питань і вирішила на всі відповісти по порядку.

— Перші, природнім шляхом, без ускладнень, на сороковому тижні, вага 3650 грамів. На грудному вигодовуванні. Крім, ГРВІ нічим не хворів.

Тут же медсестра почала заповнювати анкету на донорство.

Мені більшість її запитань здавалися безглуздими, але Денис продовжував сумлінно відповідати.

— Чи були у вас хірургічні втручання? — запитувала медсестра.

— Так, але я зараз почуваюся добре.

— Які саме?

Відповідь Дениса їй не сподобалася. Медсестра підійшла до лікаря і щось йому пояснювала, той в свою чергу вивчив анкету.

— Денисе Олеговичу, ви не можете бути донором, це може нашкодити вашому здоров’ю! — звернувся він до Тарновського.

Денис розізлився і вигукнув:

— Та плювати на моє здоров’я! Я від цього не помру, а от дитина померти може! У вас є кращі варіанти, щоб врятувати хлопчика!? Немає?! 

Лікар, щось почав мимрити про відповідальність, небезпечні наслідки…

— Що там підписати, щоб зняти з вас відповідальність? — нетерпляче запитав Денис.

Лікар подився в дикі очі Тарновського і прийняв рішення.

— Світлано, в графі про хірургічні втручання постав прочерк.

— Але ж, Миколо Степановичу…

— Став прочерк, я сказав! — гаркнув лікар, медсестра послухалася і перелякано віддала анкету на підпис Денису.

Він розмашисто підписав.

— Що ж, я вас попередив, але подумайте, — Микола Степанович подивився на мене і Дениса поверх окулярів, — Може ще хтось може стати донором? Я все таки не хочу брати у вас повну дозу крові.

— Мій брат ще може, я зараз йому зателефоную, — промовив Денис.

— Було б чудово! 

Лікар зітхнув з полегшенням, а Денис тим часом дістав з кишені смартфон і зв’язався з Івом.

— Привіт, Івасику! Є гарна нагода відпрацювати частину боргу!... Мені потрібна твоя кров! Ні, не жартую! Ти не вживав алкоголь, ліки останні сорок вісім годин? От і добре, дуй зараз в Охматдит! Всі питання потім — це терміново!

Денис продиктував адресу, поверх та відлілення, де нас можна знайти і відключився.

— Брат якраз неподалік, він зараз приїде, — сказав він лікарю, і вже звернувся до мене, — Софіє, зустрінеш його!

Лікар забрав Дениса на процедуру, а я залишилася чекати в коридорі. Страх за сина не давав мені спокійно сидіти, тому я ходила з кутка в куток. Можливо цим я нервувала медичний персонал, але мені ніхто не робив зауважень.

Хвилини тягнулися повільно і навіть здавалося, що час зупинився на місці. В голову лізли спогади: ось я вагітна; а ось я тримаю новонародженого Матвійчика на руках; ось він перший раз посміхнувся; прорізався перший зубик; почав сидіти; сказав вперше “мама”; зробив перший крок…А тепер мого сина може не стати!

З очей бризнули гарячі сльози, заважаючи мені бачити. Я швидко витерла їх рукавом блузки і помітила як на мене дивиться Ів. Я зніяковіла і скупо привіталася.

— Привіт-привіт, що трапилося?! Денис телефонував, — промовив мій колишній.

— Так, моєму сину терміново потрібен донор, твій брат вже здає кров.

— Сину?! — здивовано вигукнув Ів.

В розмову втрутилася медсестра.

— Перепрошую, ви брат Дениса Тарновського?

— Так, це я! — відповів їй Ів, кидаючи стурбовані погляди на мене.

— Ходімо в процедурну, там у вас візьмуть кров на аналізи, а потім ви підійдете до мене і заповнимо анкету.

Все повторилося по колу, за виключенням, що відповіді другого донора сподобалися Миколі Степановичу.

Згодом Ів завіз додому Марію Павлівну, яка ледве заспокоїлася і вже більш-менш нормально розповіла, що трапилося. Я не сердилася на неї, адже вона ні в чому не винна. Більш того завдяки тому, що старенька швидко зреагувала і викликала швидку, у Матвійчика був шанс вижити. Я і сама з сином частенько гуляла в цьому парку. 

Ів повернувся до нас з перекусом і водою. Мені кусок в горло не ліз, а от Дениса заставила поїсти. Він трохи зблід після переливання крові і почувався недобре.

— Денисе, тобі краще поїхати додому відпочити, ти геть змарнів! — просила я його.

— А ти? — пошепки запитав він.

— А я залишуся, лікар обіцяв пустити мене до Матвійчика на ніч, якщо криза мине.

— Добре, — погодився він, — Пиши, телефонуй мені! Зрозуміла?!

— Так, неодмінно, — я взяла його за руку і легенько стисла. 

Денис встав з диванчика і махнув братові.

— Івасику, поїхали супроводеш мене, бо щось я, наче п’яний. 

— Та мене теж штормить трохи, але ти, Старий, геть розклеївся! Хапай мене під руку! — з посмішкою запропонував Ів. 

Кивнувши мені на прощання, чоловіки покинули відділення.