Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

— Тоді я не підозрював, що все так обернеться.

Нотки, що лунали в голосі батька і були дуже схожі на інтонації примхливої ​​дитини, змусили Остапа продовжити розмову, але більш м'яким тоном.

— Тату, будь ласка, не нервуй. Припини перейматися. Повір, що причин немає.

— Як я можу не турбуватися, коли…

— Що? Договорюй. Ми маємо це з'ясувати, інакше не знайдемо компроміс.

— Цікава заява, — Остап думав над тим, як порозумітися з батьком, але зробити це делікатно, і тому затримався з відповіддю. — Отже, якщо я буду проти, ти все одно полетиш?

Остап дивився на нього, намагаючись здогадатися про причини негативного ставлення до його відрядження, але жодна більш-менш поважна причина, окрім стану здоров'я батька, не спадала на думку.

Але ж небезпека минула. Тоді що? Батько не належав ані до вередух, ані до боягузів. Він ніколи нічого не боявся, принаймні донедавна. Про його відданість роботі ходили легенди, а тепер він пропонує синові відмовитися від відрядження, запланованого керівництвом? Все це не вкладалося у звичну схему сприйняття батька та дуже непокоїло Остапа.

— Тату, хочу нагадати, що це ти наполягав, щоб я прийняв пропозицію та вирушив до України. Говорив, що це почесна місія та своєрідне визнання. Ти пишався мною! Хіба ні?

— Я й зараз пишаюся, — тихо і якось стомлено промовив батько, перемикаючи телевізійні канали. — Тільки…

Він знову замовк, і Остапу, щоб не підвищити тон, довелося нагадати собі, що батько щойно з лікарні.

— Що ж змінилося? Мене, як і раніше, поважають. Мені довіряють. На мене чекають.

— Не сумніваюся. Ці панночки, які прагнуть кращого життя, так і чекають, щоб заарканити когось з-за кордону. А тут такий випадок...

Остап не міг повірити, що ця сердита людина, що сидить поруч, його рідний батько. Спочатку він подумав, що той має на увазі матір, але потім усе зрозумів, хоч і сподівався на інше.

Невже в цьому і є причина загострення хвороби батька та його негативного ставлення до нової поїздки сина?

— Хто розповів тобі про Яну? Хелена?

— Ти. — Сказати, що Остап здивувався, нічого не сказати. Він точно пам'ятав, що нічого подібного батькові не казав. — Я одразу зрозумів, що там, — батько мотнув головою в невизначеному, але зрозумілому напрямку, — тебе хтось зацікавив. Спочатку я занепокоївся, але потім розсудив, що це — тимчасове явище. Випадкове помутніння розуму, як буває у чоловіків твого віку. Та що там, я сам був такий. Ти повернувся, і я сподівався, що все лишилося в минулому. Але одного разу... Сину, ти розмовляєш, коли спиш. Знаєш про це? — Остап заперечливо похитав головою, вже зрозумівши, але бажаючи дослухати. — Ти кликав її уві сні.

Остап не знав, що батько заходить до його кімнати вночі. Можливо, він надто голосно розмовляв, а татові не спалося? Цікаво, як часто це відбувається, і чому батько зізнався лише тепер? Це важливий факт, адже він часто чергує вночі й може заснути у будь-якому ліжку та у різному товаристві. Стало якось прикро, що старший Дорош не повідомив йому про це раніше. А про те, що знає про Яну — особливо. Він змусив себе проковтнути образу.

— Ти не запитував мене ні про що. Чому?

— Боявся. Не хотів нагадувати про неї. Сподівався, що ти забудеш її та не полетиш туди більше. Що Хелена, зрештою, тебе вмовить. Не має значення, яка з цих причин головна.

Тамара мала рацію. Батько справді хотів поєднати його з дочкою Родзинського.

— Я не кохаю Хелену.

— Кохання! — гіркий сміх батька пронісся кімнатою. — Смішно чути таке від дорослої людини. Кохання вимотує чоловіка, вивертає його навиворіт, а потім залишає ні з чим. Повір мені, що без нього краще. Спокійніше.

Біль батька виплескувався назовні різкими словами. Остап розумів його страхи як ніхто інший, бо був дорослим, коли мати пішла до іншого. Але він також знав, що багато пар живуть щасливо — всупереч усім труднощам, кидаючи виклик перешкодам і долаючи їх. Остап сподівався, що їм з Яною вистачить терпіння та сил, щоб здійснити такий самий подвиг. Він бажав цього надто сильно, щоб відступити — навіть заради батька.

— Вона не така, як мама. Яна сподобається тобі, тату.

— Ні, — той похитав сивою головою, заздалегідь відмовляючись від знайомства. — Не буде цього.

— Ти не даси нам жодного шансу?

— Ти подякуєш мені — пізніше, коли зрозумієш, що я правий.

Розмова стала схожою на зачароване коло. Остап не розумів батька, а батько не хотів зрозуміти сина.

— Тату, ти — розумний, інтелігентний чоловік. У дитинстві я мріяв стати схожим на тебе. Але… Не можна судити людину, яку ти не бачив жодного разу в житті. Ти не подумав, що я можу втратити своє щастя, якщо залишу цю дівчину?

— Знайдеш інше щастя. На свою голову. Дівчина! Усі вони дівчата на першому побаченні.

Остапа пересмикнуло від подібного цинізму, несподіваного та ще боліснішого.

— Когось іншого я вдарив би за такі слова.

— Давай. Чого чекаєш? Бий батька!