Хрещений батько - Маріо Пьюзо
Збиралися між дев’ятою тридцять і десятою годиною. Оскільки дон Корлеоне як ініціатор мирних переговорів до певної міри міг вважатися господарем, він прибув найперший; однією з багатьох його чеснот була пунктуальність. Другим прийшов Карло Трамонті, що зробив своєю імперією південну частину Сполучених Штатів. Це був доволі показний, вродливий чоловік середнього віку, високий, як на сицилійця, з темною засмагою, ретельно вбраний і поголений. Трамонті був схожий на італійця. Він швидше скидався на одного з тих мільйонерів, що їхні знімки біля дорогих яхт друкують у журналах. «Родина» Трамонті жила з азартних ігор, і ніхто, зустрівши її дона, не міг собі уявити, з якою жорстокістю йому довелося відвойовувати свою імперію.
Емігрувавши із Сицилії ще хлопцем, він осів у Флориді, де й змужнів, працюючи на об’єднання американських аферистів із невеликих південних містечок, яке контролювало гральні заклади. Ці вельми рішучі люди користувалися підтримкою не менш рішучих відповідальних осіб у поліції. Їм ніколи й на думку не спадало, що їх зможе витіснити отакий простак-іммігрант. Вони виявилися просто не готові відповісти на його жорстокість і не стали змагатися з ним, бо винагорода, про яку йшлося, на їхню думку, не варта була такого кровопролиття. Трамонті схилив поліцію на свій бік, запропонувавши їй більшу пайку в прибутках, і винищив тих червонопиких хуліганів, що так бездарно провадили всю справу. Саме Трамонті встановив зв’язки з Кубою і режимом Батісти, а потім щедро вклав гроші в розбудову пляжів, гральних закладів і публічних домів у Гавані, щоб заманити гравців із американського материка. Тепер Трамонті вже давно став мультимільйонером і власником одного з найшикарніших готелів у Майамі.
Увійшовши до зали в супроводі так само засмаглого консільйорі, Трамонті обняв дона Корлеоне й напустив на обличчя співчутливий вираз, демонструючи смуток з приводу смерті його сина.
Надходили інші дони. Усі знали один одного не перший рік, бо доводилося зустрічатись і в справах, і за родинних чи святкових нагод. Усі виявляли належну професійну ввічливість і у свої молоді бідніші часи потроху допомагали один одному. Другим прибув Джозеф Цалукі з Детройта. «Родина» Цалукі – звісно, з усіма застережними заходами, через підставних осіб – володіла одним із іподромів у Детройті. У них було також чимало гральних закладів. Цалукі, круглоголовий симпатичний чолов’яга, жив у фешенебельному районі Детройта – Гросс-Пойнті – у будинку вартістю сто тисяч доларів. Один із його синів узяв собі дружину зі старої, добре знаної американської родини. Цалукі, як і дон Корлеоне, був людиною вельми мудрою. У Детройті, порівняно з іншими містами, що їх контролювали «родини», найменше важких злочинів і насильств; за останні три роки у місті трапилося лише два вбивства на виконання смертних вироків «родини». Він також був проти операцій із наркотиками.
Цалукі прийшов зі своїм консільйорі, і обидва підійшли обійняти дона Корлеоне. У Цалукі була гучна американська вимова з ледь помітним акцентом. Вдягнений не надто модно, як бізнесмен, Цалукі аж променів привітністю, говорячи донові Корлеоне:
– Тільки твій голос міг прикликати мене сюди.
Дон Корлеоне вдячно вклонився йому. Отже, він міг розраховувати на підтримку Цалукі.
Наступними прибули двоє донів із Західного узбережжя, вони приїхали однією машиною, бо зрештою завжди працювали разом. Френк Фальконе й Антоні Молінарі стали наймолодшими учасниками наради – обом ледве за сорок. Вони були вбрані не так офіційно, як інші, з помітним відбитком голлівудського стилю, і поводилися вони трохи фамільярніше, ніж годилося б. Френк Фальконе контролював профспілки працівників кінопромисловості, азартні ігри на кіностудіях, а також постачання повіями публічних домів у штатах Далекого Заходу. Звісно, жоден дон не міг собі дозволити вбратися франтом, та все ж таки Фальконе мав легкий наліт чепуристості, що відповідно й насторожувало інших донів проти нього.
Антоні Молінарі контролював портовий район Сан- Франциско й жирував у царині спортивних тоталізаторів. Він походив з родини італійського рибалки й володів одним із найкращих ресторанів Сан-Франциско, що спеціалізувався на стравах з дарів моря. Рестораном він так пишався, що жартома казали, ніби Антоні втрачає на ньому гроші, продаючи чудову їжу за дешеву плату. Він мав незворушне обличчя професійного гравця. Говорили також, що Антоні відіграє якусь роль у контрабанді наркотиків через мексиканський кордон та з суден, які прибували з далекосхідних портів. Помічниками Фальконе й Молінарі були молоді кремезні хлопці, очевидячки, не радники, а охоронці, хоча ніхто не наважився б прийти на це засідання зі зброєю. Усі знали, що ті охоронці володіють технікою боротьби карате; цей факт потішав інших донів, але не тривожив їх аніскілечки. З однаковим успіхом каліфорнійські дони могли прибути з амулетами, освяченими самим папою римським. Хоча слід відзначити, що серед присутніх були досить релігійні люди, які вірили в бога.
Потім прийшов представник «родини» з Бостона. Це був єдиний дон, що не зажив поваги у своїх колег. Стало відомо, що він нечесно поводиться зі своїми «людьми», безбожно їх обдурює. Це б можна пробачити, бо кожен сам собі визначає міру своєї зажерливості. Але йому не пробачали, що він не був здатен навести ладу у своїй імперії. В окрузі Бостона спостерігалося надто багато вбивств, точилося надто багато чвар за владу, забагато розвелось незалежних аматорів, що не визнавали нічиєї влади й надто відверто зневажали закон. Якщо чиказьких мафіозі називали дикунами й варварами, то бостонці були «гавонес» – тобто злодюжки. Бостонського дона звали Доменік Панца; цей невисокий, опецькуватий чоловік, як підмітив один з донів, мав злодійкуватий вигляд.
Клівлендський синдикат – можливо, один з наймогутніших у Сполучених Штатах серед тих, чий бізнес – винятково азартні ігри, – представляв літній чоловік із розумним виразом худого обличчя й з білою, як сніг, головою. Його називали – звісно, не в очі – «євреєм», бо він оточив себе не сицилійськими помічниками, а євреями. Ходили чутки, що він радий би призначити єврея своїм консільйорі, тільки не наважувався. У всякому разі, якщо «родину» дона Корлеоне завдяки Хейгенові знали як «ірландську банду», то «родину» дона Вінсента Форленци знали як «єврейську родину», але в цьому випадку було більше правди. Проте він керував організацією дуже успішно; відомо було, що Форленцу не замлоїть від вигляду крові, незважаючи на тонкі, ніжні риси обличчя. Він кермував залізною рукою, одягненою в оксамитну політичну рукавичку.
Представники п’яти «родин» Нью-Йорка з’явилися
