Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова
Я залітаю в квартиру Алекса і відразу натикаюся на його серйозне, навіть трохи похмуре обличчя. Він що, злиться на мене за довгу відсутність? Ми з Оленкою так забовталися, що я не одразу відповіла на його повідомлення. Забула. Потім записала голосове вибачення, на яке Алекс ніяк не відреагував.
— Привіт, — бурмочу, скидаючи взуття. — Ти чого такий похмурий?
— Нічого подібного, — усміхається Алекс. Його обличчя справді світлішає, зморшка між бровами розгладжується. Він підходить до мене і за звичкою цілує в губи. Коли хоче відсторонитися, я не дозволяю — притискаюся до нього тісніше і трохи дряпаю шию.
— Вибач, що не одразу відповіла. Відволіклася. Ти через це сердишся?
— Я не злюсь, Міко. Не вигадуй, — кидає він трохи роздратовано. Ага, значить, щось трапилося.
Ми проходимо на кухню, де я тут же вмикаю кавоварку. Сідаю за стіл, на Алекса запитливо дивлюся. Він же дістає молоко, щоб збити його та додати до кави. Гаразд, підіграю.
— Ми з Оленкою начебто помирилися. Але це не точно, — додаю я про всяк випадок. — Поговорили нормально, але між нами була якась скутість. Хоча, може, мені здалося. Хто зна.
— Майбутнє покаже, справжні ви подруги чи ні, — з усмішкою каже Алекс.
— Думаєш? Напевно. Однією розмовою всі старі образи не залатати.
— Угу, — буркає Алекс. Простягає мені чашку кави. Його щось хвилює. Чорт, як хочеться допит влаштувати, прям руки сверблять!
— Василю Андрійовичу не подобається, що я збираюся в тебе ночувати. Знову. Але він поки що терпить, — усміхаюсь я.
Вітчим так мило поводиться! Він щиро переживає, питання різні про Алекса ставить, хмуриться, коли я повідомляю, що повернуся аж завтра. Але не заперечує.
— Він намагається бути добрим батьком та вітчимом, — відповідає Алекс.
— Так. І мама моя теж намагається, хоча вона трохи шокована тим, як швидко розвиваються наші стосунки.
— В якому сенсі?
— Ну, ночувати у хлопця — це дуже серйозно, — хмикаю я.
— Треба ж. Не знав.
Алекс дивиться кудись у вікно та п'є свою каву. Знову мовчить. Мені що, одній балакати, аби незручних пауз не виникало? Що в нього в голові відбувається, можна хоча б маленьку підказку отримати? Ех.
— Я збираюся працювати в компанії батька, — каже Алекс.
— Вау, — ставлю чашку на стіл, головою мотаю. — Несподівано. Хоча… я щось таке підозрювала, коли ти два тижні допомагав Василеві Андрійовичу з його справами. Було видно твою зацікавленість.
— Так, — каже він немов самому собі. — Я сам такого від себе не очікував. Завжди чинив опір, говорив, що не буду з батьком працювати, а тут таке.
— Ти просто не знав, від чого відмовляєшся.
— Себе маєш на увазі? — одразу здогадується Алекс. І посміхається радісно і трохи порочно.
Здається, він більше не серйозний надутий мужик. Так ось, що його хвилювало — робота в батьківській компанії? Дивно. Я завжди підтримаю Алекса, навіть якщо він вирішить відкрити стрип-клуб. Хоча ні, боюся, з цим я погарячкувала. Не треба йому на голих дівчат дивитись!
— І себе теж, — киваю я. — Рада, що ти знайшов заняття, яке тобі подобається. І визнав це, а не зациклився на старих неприємних спогадах.
— Так, ми з татом дуже часто через це сварилися, — каже Алекс і проводить рукою по волоссю. Знову на його обличчі видно печатку стурбованості.
— Все це лишилося в минулому.
Допиваю каву, Алекс забирає чашку і миє її. Я ж іду на лоджію, відчиняю вікно і дивлюся на зоряне небо. Вид чудовий — поруч набережна, ліхтарі висвітлюють водну гладь, а в ній химерно відбивається повний місяць.
Алекс підходить до мене і обіймає: його руки на моєму животі, а підборіддя впирається в плече. Повертаю голову та цілую його в щоку. Вдихаю улюблений запах. Мовчу. Мені здається, він хоче щось важливе сказати.
— Міко? — кличе він мене тихо.
— Що?
– А давай жити разом, – пропонує він.
Відкриваю і закриваю рота, не знаючи, що сказати. Чорт, це пипець як несподівано! У грудях стає гаряче, на губах з'являється шалена посмішка.
— Ти справді цього хочеш? — трохи відсторонююсь, щоб бачити його обличчя.
— Так. Нам добре разом, ми звикли спати в одній кімнаті, тому не бачу сенсу тягнути з цим питанням.
— Як сухо і не романтично ти відповідаєш!
— Ну як є, — знизує він плечима. Розвертає мене і заглядає у вічі. Торкається мого обличчя, волосся. Дихає часто. Хвилюється.
— Звісно я згодна! Ти реально думаєш, що я можу відмовитись від такої пропозиції? — від обурення ляскаю його по плечу. Легенько.
— Та хто ж вас, дівчат, знає, — видихає він.
— А інших тобі знати не треба. Тільки мене, — весело кидаю я і притискаюсь до Алекса. Цілую його кудись у шию, сміюся. — Ось тільки Василеві Андрійовичу це не сподобається. Точно-точно. Він ще не звик до нас.
