Зарубіжний детектив - Агата Крісті

— Інспектор Грейвз приїхав з Лондона допомагати нам. Він експерт з питань анонімних листів, — пояснив Неш.

Інспектор Грейвз сумно усміхнувся. З його вигляду я зрозумів, що життя, проведене у пошуках анонімників, подіяло на нього гнітюче. Однак згодом він почав удавати з себе ентузіаста.

— Такі справи дуже подібні, — почав інспектор зі смутком у голосі. — Ви не повірите, джентльмени, які вони схожі, навіть змістом.

— Два роки тому в нас було щось таке. Інспектор Грейвз тоді допоміг нам, — сказав Неш.

Я побачив, що кілька листів лежали розкладені на столі перед Грейвзом. Очевидно, він вивчав їх.

— Вся складність у тому, щоб добути листи, — провадив Неш. — Люди, як правило, кидають «їх у вогонь або кажуть, що не одержували. Якась дикість! Вони бояться зв'язуватися з поліцією. Народ тут дуже відсталий.

— Однак цього разу в нас досить листів, — сказав Грейвз.

Неш дістав з кишені ще й мого і поклав перед Грейвзом. Той прочитав його, поклав поряд з іншими і задоволено сказав:

— Дуже добре, просто чудово!

Навряд чи я дібрав би саме таких слів для оцінки стилю листів, та експерти, гадаю, дивляться на це по-своєму. Зрештою, я був радий, що хоч хтось має насолоду з усього того набору образ і звинувачень.

Грейвз вів далі:

— Думаю, в нас уже досить листів, щоб розпочати пошуки, але я дуже прошу вас, джентльмени, якщо ви іще одержуватимете, приносьте їх сюди. А коли почуєте, що хтось одержав, то зробіть усе можливе, аби переконати людину прийти з листом до нас. Я вже маю, — він вправно розклав свої експонати на столі, — одного листа до містера Сіммінгтона, якого він одержав ще два місяці тому; одного до доктора Гріффіта; до міс Гінч; до місіс Мадж, дружини різника; одного до Дженніфер Кларк, буфетниці з «Трьох Корон»; одного до місіс Сіммінгтон і ось цього, до міс Бертон. Ага, ось іще один, директорові банку.

— Досить показова колекція, — відзначив я.

— І жодного, що відрізнявся б від листів з попередніх моїх справ! Ось цей разюче схожий на одного з тих, які писала одна дівчина-продавець з універмагу. А цей як дві краплі води схожий на лист школярки з Нортумберленду. Далебі, джентльмени, я б хотів почитати щось нове замість отаких старих як світ.

— Немає нічого нового під сонцем, — пробурмотів я.

— Слушно, сер. Але ви це знали б ще краще, якби працювали у нас.

Неш зітхнув і сказав:

— Справді.

— Ви вже маєте уявлення про анонімницю? — поцікавився Сіммінгтон.

Грейвз відкашлявся і прочитав нам коротку лекцію:

— Між листами є певна схожість, і можу сказати, в чому саме, якщо вам цікаво. Тексти листів складено зі слів, виклеєних з окремих літер, вирізаних з книжки. Книжка давня, надрукована, я б сказав, близько тисяча вісімсот тридцятого року. Зрозуміло, це зроблено, щоб уникнути ризику бути впізнаним за почерком. Більшість людей уже знає про такі речі… Так звана «підробка почерку» для експертний тепер не проблема. На листах немає чітких відбитків пальців, на конвертах теж. Себто, їх доставлено поштою. С відбитки пальців адресатів, а також випадкові. Але жодного разу не трапилося однакових. Звідси можна зробити висновок, що особа, яка їх складала, з обережності одягала рукавички.

— Адреси на конвертах надруковані на машинці «Віндзор-7». Машинка стара, зі збитим шрифтом, літери «а» і «т» виступають з рядка. Більшість листів надіслано звідси або безпосередньо кинуто в поштову скриньку, що свідчить про їх місцеве походження. Писала їх жінка, на мою думку, середніх літ, найімовірніше неодружена.

Ми витримали чемну паузу, а потім я спитав:

— Знайдете машинку, і козирі у вас в руках? Гадаю, це не складно у такому маленькому містечку.

Інспектор Грейвз сумно похитав головою:

— Ось тут ви помиляєтеся, сер.

— Друкарська машинка, на жаль, справи не вирішує, — додав Неш. — Вона з контори містера Сіммінгтона. Він давно віддав її жіночому інституту, де, мушу сказати, нею дуже легко скористатися. Жінки часто ходять туди.

— Ви можете щось сказати про… силу відбитка, так, здається, у вас називається?

Грейвз кивнув:

— Так, це теж установлено. Друкували одним пальцем.

— Виходить, та людина не вміє друкувати?

— Та ні, я б цього не сказав. Скоріше навпаки — добре друкує, але не хоче виказувати себе.

— Хто б це не був, він дуже хитрий, — поволі мовив я.

— Вона, сер. За всіма ознаками вона, — поправив Грейвз.

— Не думаю, щоб якась із провінційних дам була здатна на такі хитрощі, — заперечив я.

Грейвз прокашлявся і пояснив:

— Боюсь, я не зовсім зрозуміло висловився. Листи написала освічена жінка.

— Хто?! Леді?!

Слово вилетіло мимоволі. Я не вживав слова «леді» вже багато років, але тепер воно саме вихопилося з вуст відгомоном давноминулих днів, коли, пригадую, моя бабуся гордовито казала: «Звісно, дорогенький, вона не леді».

Неш одразу ж зрозумів мій подив. Термін «леді» для нього теж щось означав.

— Не обов'язково леді, але й не провінційна дама, — сказав він. — Вони тут безграмотні і не те що писати — висловитися до ладу не можуть.

Я мовчав, приголомшений усім почутим. Населення округи таке маленьке. Підсвідомо я уявляв собі анонімницю схожою на міс Кліт або когось подібного до неї — злостивою, хитрою, трохи не при своєму розумі.

Сіммінгтон, здавалося, прочитав мої думки і втілив їх у слова:

— Але ж це звужує коло людей до півдесятка! Не можу повірити. — Потім з відразою, дивлячись просто себе, так, ніби вже саме звучання слів було йому огидне, сказав: — Гадаю, ви пам'ятаєте, що я казав під час розслідування, і все ж хочу повторити — у тому листі немає ані слова правди. І я не лише захищаю пам'ять дружини, а й знаю, що то наклеп. Моя дружина була дуже вразлива, я б сказав, навіть занадто делікатна. Вона не витримала такого струсу. У неї було негаразд із нервами.

Грейвз негайно відповів:

— Дуже схоже на правду, сер. Жоден з листів не відбиває дійсного стану родинних стосунків. Якісь сліпі звинувачення. Адже ніяких спроб шантажу не було і, начебто, релігійних упереджень теж… Все чисто по-жіночому і страшенно злостиво. Але саме це дає нам добрий слід у пошуках анонімниці.

Сіммінгтон встав. Сухо, без емоцій, мовив тремтячими губами:

— Сподіваюся, ви скоро знайдете негідницю, яка писала листи. Вона вбила мою дружину — все одно, що встромила їй у спину ножа, — він замовк. — Хотів би я знати, як вона почувається тепер.

Він вийшов, лишивши запитання без відповіді.

— Як вона