Наречені на свята - Лана Кохана

— Їдьмо зі мною, — прошепотів він мені в губи.

— Я подумаю, — потягнулася до нього я.

Якщо цей поцілунок буде останнім, я маю запам'ятати його таким. Зимним, повільним, з присмаком гіркоти й надії.

— Чому в мене таке відчуття, ніби ти прощаєшся? — Тиміш не розплющував очей.

— Бо тобі стало холодно, коли я стягнула твій нарукавник? — винувато звела брови я.

Він глипнув на яскраву річ, яку я вже намагалася пришпандьорити на місце, і сумно всміхнувся:

— Сховаєш у коробку?

— А ти не проти? — зупинилась я.

Тиміш стягнув другий нарукавник, поклав його мені в долоню й зігнув мої пальці.

— Якщо ти не поїдеш зі мною, я вернуся за ними за п'ять років, — зворушив мене він.

І я поцілувала його вдруге.

Тепер мої губи були теплішими, його — жадібнішими, а сам цілунок видавався більш солоним, аніж гірким.