Світанок - Стефані Маєр

Ніхто з дівчат і не бачив хлопчика ніколи, не мав гадки про його існування — аж до того дня, коли він згорів на руках своєї матері. Можу уявити, як матір ревно зберігала його секрет саме для того, щоб уберегти дочок від такої пекельної долі. Але для чого взагалі вона його створювала? Ким він був, яким чином він змусив її перетнути межу, яку нікому не можна перетинати? Ні Таня, ні її сестри ніколи так і не отримали відповіді на це питання. Але навіть вони не могли сумніватися в її провині, отож, мені здається, так їй ніколи й не пробачили.

Хоча Аро запевняв, що Таня, Катя та Ірина цілком невинні, Гай усе одно хотів, аби їх спалили. Винні, бо належать до родини. Пощастило їм, що того дня Аро волів удати великодушність. Тані та її сестрам пробачили, тільки лишилися вони з розбитими серцями та занадто ревним ставленням до закону…»

…Не знаю, в який момент мої спогади плавно перетекли в сон. Здавалося, ще хвилю тому я подумки знову слухала Карлайлову оповідь, бачила його обличчя — а вже мить потому я дивилася на сірі безплідні поля, чула в повітрі запах запаленого ладану. Я була не сама.

Купка людей в центрі поля, всі вдягнені в сірі плащі, мала б нажахати мене: хто ще міг це бути, крім Волтурі! — а я ж бо була, попри вирок, який вони ухвалили на останньому своєму зібранні, досі людиною. Але я знала (так іноді буває уві сні), що я для них невидима.

Довкола мене курілися якісь купки. Я чула солодкуватий запах і не хотіла занадто наближатися, щоб роздивитися докладніше. Не хотіла зазирати в обличчя вампірів, яких вони стратили, трохи налякана можливістю упізнати когось у цих погребальних кострищах.

Солдати Волтурі колом оточили щось чи когось, і їхні голоси через хвилювання з шепоту зривалися на високі ноти. Я наблизилася до плащів, у сні прагнучи побачити, що саме чи кого саме вони так прискіпливо роздивляються. Обережно прокрадаючись поміж двох високих постатей у саванах, які щось сичали, я нарешті побачила об’єкт їхньої суперечки — сидів на горбку в центрі.

Він був милий, славний — саме такий, як описував Карлайл. Хлопчик, зовсім малюк, мабуть, рочків двох. Світло-каштанові кучерики обрамляли личко херувима з круглими щічками та пухкими губками. Він тремтів, а очі його були заплющені, мов він боявся дивитися, як щомиті до нього наближається смерть.

Мене охопило таке нестримне бажання врятувати милу перелякану дитину, що Волтурі, незважаючи на загрозу, яка просто поширювалася від них, більше не стримували мене. Я пробралася між ними, не звертаючи уваги на те, що вони можуть помітити мою присутність. Вирвавшись із їхнього кола, я підбігла до хлопчика.

І миттю застигла, щойно наблизилась і побачила той горбок, на якому він сидів. Це була не земля, не камінь — то була гора людських тіл, висмоктаних, бездиханних. Запізно — я бачу кожне обличчя. Я знаю їх усіх — Анжела, Бен, Джесика, Майк… А сидів милий хлопчик просто на тілах моїх матері й батька.

Дитина розплющила яскраві, як кров червоні очі.

РОЗДІЛ 3. ДОВГИЙ ДЕНЬ

Я теж рвучко розплющила очі.

Кілька хвилин я лежала в ліжку, тремтіла й намагалась відсапатися, а ще — звільнитися він сну. Небо за вікном спершу посіріло, потім стало блідо-рожевим, а я все чекала, коли стишиться серцебиття.

Коли ж я нарешті повернулася до реальності — до безладу рідної кімнати, то вже сердилася сама на себе. Оце так сон наснився напередодні власного весілля! Я його заслужила за всі ті страшні історії, які залюбки слухала поночі.

Сподіваючись скинути з себе нічний кошмар, я вдягнулася та спустилася на кухню так рано, що ще й їсти не хотілося. Спершу я ретельно прибрала й так чисту кімнату, а згодом, коли Чарлі прокинувся, напекла млинців. Сама я була занадто заведена, щоб мати хоч якийсь апетит — я тільки й крутилася в кріслі, поки він їв.

— Ми забираємо отця Вебера о третій, — нагадала я батькові.

— Сьогодні в мене небагато роботи, Белло, хіба що привезти священика. Гадаю, про це єдине завдання я не забуду.

Заради весілля Чарлі взяв на день відпустку і тепер відверто нудьгував. Час від часу він кидав швидкі погляди на комірчину під сходами, де зберігався весь його рибальський реманент.

— Це не єдине твоє завдання. Ти мусиш бути гарно вдягнений і мати презентабельний вигляд.

Він нахмурився над тарілкою й пробурмотів собі під ніс щось про «мавпячий костюм».

Хтось енергійно постукав у вхідні двері.

— Ти гадаєш, погано тобі? — скривилась я, підводячись. — Аліса як хопиться мене, то не відпускатиме всенький день.

Чарлі замислено кивнув, міркуючи, що йому таки й справді пощастило. Я на мить схилилася, щоб цьомнути його в маківку, — він спалахнув і закашлявся, — а тоді попрямувала до дверей, щоб відчинити своїй найкращій подрузі й майбутній зовиці.

Зачіска Аліси на цей раз не стирчала навсібіч, як зазвичай, — вона уклала волосся гладкими кучериками довкола свого янгольського личка, яке — за контрастом — не втрачало ділового виразу. Заледве кинувши через плече: «Добридень, Чарлі», — вона витягнула мене з будинку.

Коли я залізла в «Порш», Аліса окинула мене оцінювальним поглядом.

— О Боже, поглянь на свої очі! — вона осудливо поцокала язиком. — Ти чим займалася? Всю ніч не лягала?

— Майже.

Вона сердито зиркнула на мене.

— У мене зовсім мало часу, щоб зробити з тебе красуню, Белло, тож ти могла б сама потурбуватися про якість вихідних матеріалів.

— Ніхто не сподівається побачити красуню. Гірше, якщо я раптом засну під час церемонії й у потрібному місці не здатна буду вимовити «так», і тоді Едвард вислизне з моїх рук.

Вона розсміялася.

— Коли справа до цього дійде, я тебе лясну букетом.

— Дякую.

— Щоб добряче виспатися, матимеш завтра доволі часу на літаку.

Я звела брову. Завтра, замислилась я. Якщо вже сьогодні після весільного бенкету ми виїдемо, а завтра ще будемо на літаку… ми ж їдемо не в Бойсе, столицю штату Айдахо? Едвард навіть не натякнув. Я не надто переймалася через цю таємницю, проте дивно-таки було не відати, де я спатиму наступної ночі. Або, маю надію, не спатиму…

Аліса збагнула, що бовкнула зайвого, і нахмурилася.

— У тебе все спаковане і готове до від’їзду, — сказала вона, щоб відвернути мою увагу.

Спрацювало.

— Алісо, я б воліла, аби ти дозволила мені самій спакувати речі!

— Тоді б ти