Дружина на свята - Наталі Ліон

Я навіть мріяти не міг про таку неймовірну новорічну ніч. Прокидаюся вранці, а в думках досі уривки минулої ночі спалахують. Шалено. Гостро. Пристрасно… Після такого феєрверку емоцій, які подарувала мені Катя, я тепер точно повинен буду на ній одружитися.

Підводжуся з ліжка і протираю очі намагаючись зрозуміти, що не так. Каті поруч немає, і я вирішую подивитися на кухні, потім у вітальні, і не знайшовши дівчини в будинку, прямо в трусах вибігаю у двір.

— Катя! Рекс! — гукаю по-черзі, але ніхто не відгукується. 

Кидаю погляд в бік свого авто, якого немає, і з запізненням, але в моїй голові починає прояснюватись.

— Моя дівчинка втекла… 

Взяла мій автомобіль, викрала мого пса і втекла… Отже, Катя все згадала.

Повертаюсь в будинок повністю розгубленим і шокованим. А чого, власне, я чекав?

Навіть дивуюся, як я в такому стані помічаю записку на кухонному столі.

“Автомобіль залишу на парковці біля торгового центру “Сяйво”. Ключі знайдеш в охоронця. Сподіваюся, в тебе вистачить розуму мене НЕ ШУКАТИ. І так, Рекса я забираю собі! Брехунам не місце поруч з тваринами!”

Катя

Вже другий день я сиджу з Рексом біля вікна в теплій квартирі і дивлюся на позашляховик Ігора, який досі стоїть на стоянці припорошений снігом. Замість того, щоб злитись на цього чоловіка, мені раптом стає якось тривожно. А, може, я перегнула палицю із цією помстою? Раптом з ним щось трапилось? Адже він залишився там зовсім один. Без зв’язку, автомобіля, Рекса… А якщо на нього напали дикі звірі? Хоча, з таким вмінням лазити по деревах йому ніякі звірі не страшні.

Коли я все згадала, думала мокрого місця від нього не залишу. Ще в бані хотіла зізнатися, що я все знаю, коли віником його віддубасила, а потім вирішила не псувати собі новий рік. Було в його вчинку щось романтичне, а ще я зізналась собі, що незважаючи на його огидний характер, щось в ньому все таки зуміло зачепити мене за душу. Бачили б ви, з яким захопленням і бажанням він дивився на мене в бані, а потім на кухні. Я теж не втрималась, каюсь. Просто хотіла відчути себе бажаною, потрібною, от і кинулась у вир пристрасті, наперед знаючи, що такого більше не повториться. Він не став би заморочуватись і шукати мене, а я твердо вирішила поїхати.

Коли я писала йому записку, мене переповнював адреналін, а зараз, я навіть не знаю чим зайнятися, щоб припинити думати, як він там?

І чому я така дурепа? Це ж не я брехала йому, що він мій чоловік, але зараз почуття провини якогось дідька мучить саме мене. 

Дзвінок в двері змушує мене відірватись від вікна і шумно зітхнути. Рекс голосно гавкає і зістрибнувши з підвіконня швидко дріботить за мною мало не наступаючи на п’яти.

Відчиняю вхідні двері абсолютно впевнена, що це прийшов сантехнік полагодити кран, але коли бачу Ігора, в мене мало щелепа не відпадає. Захеканий, втомлений, червонощокий, весь в снігу… Дивиться на мене нещасними потемнілими очима, наче навмисно добити хоче. В мене ж і так серце кров’ю обливається, але обличчя я досі тримаю незворушним. 

— Здається, я чорним по білому написала мене НЕ ШУКАТИ. 

— Кать, — шумно зітхає Ігор, а тоді падає переді мною на коліна обхоплюючи руками мої ноги. — Пробач мені. Я знаю, що знову повів себе, як придурок і ти маєш повне право ображатися. Можеш скільки потрібно бити мене віником або чим завгодно, але не тікай більше від мене. Здається, я в тебе безнадійно закохався.

Боже… І чому ми жінки, такі дурні? Чому мені раптом захотілося його обійняти, приголубити і відігріти, адже боляче на цього ідіота відмороженого дивитися.

— Ти що пішки йшов від хутора? 

— А яка повинна бути відповідь, щоб ти мене не прогнала? 

— Правда повинна бути, Ігоре! Чи це надто складно для тебе? 

— Кирило підкинув, — підводиться з колін і поглядом сірим душу пронизує. Здається, зараз не бреше.

— А чому ти схожий на сніговика?

— Кирило порадив обвалятись в снігу, щоб ти зглянулась наді мною і відігріла. 

— Який кмітливий в тебе друг, — вражено зітхаю зазираючи в його потемнілі, схвильовані очі. Я ж і сама зовсім не хочу його відпускати.

— Так і бути. За те, що хоча б раз в житті правду сказав, напою тебе чаєм. Роздягайся.

— Кать, — несподівано Ігор підходить ближче і кладе руки мені на талію притягуючи до себе. Від його дотику тіло, наче спалах блискавки пронизує.

— Я більше не хочу тебе втрачати. Будь ласка, скажи, що даси мені шанс?

— Останній, Ігоре Вікторовичу, — промовляю тихо, а тоді піднімаюсь навшпиньки і палко цілую.

Кінець