Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха

Нічого. З того часу вороги намагалися по можливості не помічати один одного. Звісно, траплялися ще якісь короткі сутички, потрібні Сомову для додаткового самоствердження й нагадування: разом на одній території не вжитися, так буде завжди.

Проте після школи їхні шляхи кардинально розійшлися. Живучи в одному місті, молоді люди напевне знали, хто чим займається: Ігор вчився на інженера, Віктора взяли в НКВС. Хто б міг подумати, що перетнуться на війні, і їхня зустріч стане для Вовка фатальною…

… Він опирався на слідстві. Та все змінила розмова з Сомовим. Вийшла вона короткою, конкретною та максимально наповненою змістом. Капітан хотів угоду: зізнання в обмін на допомогу його родині, Ларисі та Юркові, їхньому п'ятирічному синові.

— Твої стануть не родиною загиблого офіцера, а членами сім'ї ворога народу, — говорив Віктор. — Наслідки тобі знайомі, дорогий ти мій друже юності. Признаєшся, підписуєш — і я роблю все, аби ти отримав п'ять років курорту, за законом військового часу. Дихатимеш свіжим повітрям де–небудь за Уралом. Там місця красиві. Солікамськ, давні каторжні традиції. Річка Глуха Вільва, коли ще побуваєш… Усе одно без права листування. Але я забезпечу Лару, візьму під опіку та захист. Голодні не будуть, холодні теж. Де твої, в евакуації, здається? Я їх знайду, можливості є. Тільки записочку напишеш, ніби останнього листа. А я передам. То як, що вирішуєш, батько сімейства?

Звісно, великого вибору Вовкові не пропонували. Угоду з дияволом уклав, і далі — або Сомов щось знав, або вгадав, або ж справді мав досить великі, як для звичайного начальника особливого відділу мотострілецького полку можливості й повноваження. Ігоря розжалували, дали обіцяні п'ять років за анекдоти про товариша Сталіна, яких не розповідав особовому складу, і дуже скоро телячий вагон віз новоспеченого зека не кудись, а дійсно за Урал, у Солікамськ, у табірний пункт, недалеко від якого таки бігла річка Глуха Вільва…

Ігор саме наближався до свого бараку, коли різкий окрик вдарив по ребрах, мов нагайкою. Почув не присвоєний у таборі особистий номер, його гукнули на прізвище.

Жоден подібний вигук нічого доброго не віщує. Вовк мимоволі, клянучи себе, втягнув голову в плечі, повернувся.

За кілька кроків стояв, перехитуючись із п'ятки на носок, молоденький капітан з оперативної частини. Це він допитував Ігоря після того, як він прийшов до тями в БУРі.

— Як здоров'я, Вовк? Череп не болить?

— Вашими молитвами.

— Бога нема, Вовк. Релігія — опіум для народу. А якщо тобі Бог усе ж таки потрібен — валяй. Кругом, кроком руш! У гості до Бога, сам викликає. Заодно й познайомитесь.

Ось вона – іронія долі.

Прізвище кума — начальника оперативної частини окремого табірного пункту номер вісім — було Божич. І кума дуже тішило, коли в'язні між собою називали його Богом.

2

— Засуджений Вовк Ігор Миколайович, одна тисяча дев'ятсот шістнадцятий рік. Стаття 58–10.

— Сядь.

Божич кивнув на табуретку навпроти свого столу. Сам лиш зручніше вмостився на стільці з високою вигнутою спинкою. Ігор здивувався, звідки тут, у таборі, такі розкішні меблі. Тим більше, що сам стілець очевидно контрастував із вбогістю решти обстановки: крім стола — обдертий сейф, ще один ослон у кутку, поруч — залізна пічка–буржуйка, труба виведена через вікно на вулицю. А на стіні — портрет Сталіна.

Збоку могло скластися враження: він є логічним продовженням тулуба господаря кабінету. Чи портрет навмисне так повісили, чи він випадково розмістився просто над головою Божича — хтозна. Та в певні моменти здавалося — ось він, справжній лик начальника оперативної частини.

Загалом сам майор був широким, віддалено нагадуючи велику старомодну шафу, або — поміщика Собакевича, як його описували в «Мертвих душах»: цю книгу Вовк у юнацькі роки чомусь особливо полюбив. Всякий, хто бачив Божича вперше й іще не звик, не міг сказати інакше. Навряд чи кожен читав Гоголя. Але порівняння з громіздкою шафою напрошувалося миттю.

Природа створила цього чоловіка так, що мінімальним округлостям не лишилося місця. Коли на голові був формений кашкет, вона була схожа на неправильної форми куб, з країв якого стирчали врізнобіч вуха. Шия виявилася настільки короткою, що її майже не було видно, тому голову від прямокутника плечей відділяв лише комірець кітеля. Й можна припустити — вона з'єднана з плечима цим коміром, лежить на ньому і через те погано крутиться. Щоб озирнутися, Божичу треба було незграбно повертатися всім тулубом. У Вовкову голову стрельнула враз хуліганська думка: а ось якби контури майора замалювати, вийшли б непогані ілюстрації для підручника з геометрії.

— Чого либишся? Разом посміємося.

Це порівняння мимоволі викликало посмішку. Прибравши її, Ігор у відповідь промовчав.

— А мовчиш чого?

— Ви нічого не запитуєте, громадянине майор.

— Я тобі поставив питання: чого така ідіотська либа на морді? У БУРі сподобалося?

— Ні, — рука торкнулася зламаного носа. — Уявив, як виглядаю.

— Погано виглядаєш. І якщо з такою статтею ще раз сіпнешся на конвойного, я тобі тут, у цьому кабінеті, оформлю статтю. Домалюю термін. А в БУРі пропишу. Віриш?

— Вірю, громадянине майор, — легко згодився Вовк. — Там думається краще. Окремий номер, одномісні апартаменти. Холодно хіба. Але війна, кому тепер легко…

— Веселун, — голова кума смикнулася, що, напевне, означало кивок. — Весело тобі. Тільки в нас тут, у Солікамську, не цирк. Хоча всі ви в мене клоуни, — погроз у голосі не звучало, Божич говорив досить дружньо, чулася навіть цікавість — так великий хижак, господар свого лісу, роздивляється нову істоту, що раптом з'явилася поруч. — У мене на хазяйстві це перший випадок, коли доходяга кидається на сержанта. Напад на конвоїра, спроба заволодіння зброєю, спроба втечі. Вибирай, Вовк.

— Ніхто на нього не кидався, громадянине майор.

— О! Ніхто не кидався. Добре, хоч розумієш про себе… Ти тут ніхто, Вовк. Не лякаю. Не попереджаю. Це факт у нас із тобою такий. Хочеш ще посміятися?

Десь була пастка. Ігор знову вирішив промовчати. Майор спокійно витягнув кисет, папірчик, скрутив цигарку, заклеїв язиком, закурив — добряче, наче після багатоденного утримання, затягнувся. Випустив струмінь пахучого диму вбік, повертів самокрутку в пальцях.

— Чуєш, пахне? Місцеві діди самосад сушать — смачно. От не їдять тютюн, а іншого слова не придумаю. Приносять мені, є тут добрі люди серед місцевого населення. Так не хочеш посміятися?

— Можна.

— Я попович. Батько в мене був піп. Священик, сільська парафія, Тверська губернія. Мамка, значить,