Оповідання про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

не припиняв своїх професійних занять, звіти про його успіхи давали йому деяку практичну користь, але відтоді, як він остаточно покинув Лондон і присвятив себе вивченню й розведенню бджіл на вапнякових горбах графства Суссекс, популярність стала для нього ненависною, і він категорично зажадав, щоб ця його забаганка неухильно виконувалась. І тільки після того, як я нагадав йому про дану мною обіцянку обов’язково надрукувати оповідання «Друга пляма», коли для цього настане час, підкресливши, що було б тільки доречно завершити довгу низку моїх публікацій оповіданням про ту міжнародну справу — найважливішу з усіх, які його запрошували розслідувати, — тільки після цього мені нарешті пощастило одержати його згоду на те, щоб обачний, зважений звіт про той випадок кінець кінцем було надано публіці. Якщо під час розповіді деякі її деталі здадуться туманними, читач легко зрозуміє, що для моєї стриманості існують якнайповажніші причини.

Так-от, одного разу восени вранці, — рік і навіть десятиріччя нехай залишаться невідомими, — у стінах нашої скромної квартири на Бейкер-стріт з’явилось двоє відвідувачів, людей, відомих в усій Європі. Один з них, з орлиним поглядом, суворий, горбоносий і владний, був не хто інший, як знаменитий лорд Беллінджер, що двічі посідав пост прем’єр-міністра Великобританії. Другий, смаглявий, з чіткими рисами обличчя, елегантний і трохи менш ніж середнього віку, обдарований як красою тіла, так і всіма достойностями розуму, був високоповажний Трелоні Хоуп, пер, міністр у європейських справах і найбільш впливовий державний діяч. Вони сіли поряд на наш захаращений паперами диванчик, і з їхніх стомлених, стурбованих облич легко було здогадатись, що сюди їх привела невідкладна й дуже важлива справа. Тонкі, з лініями синіх вен руки прем’єр-міністра міцно стискали слонової кістки ручку парасольки, а його худе аскетичне обличчя поверталось то до Холмса, то до мене. Міністр у європейських справах нервово смикав себе за вуса й неспокійно перебирав брелоки на ланцюжку годинника.

— Як тільки я виявив пропажу, містере Холмсе, а це було сьогодні о восьмій годині ранку, то негайно ж повідомив про неї прем’єр-міністра. Це за його пропозицією ми обидва прийшли до вас.

— Ви повідомили поліцію?

— Ні, сер, — сказав прем’єр-міністр з властивими йому жвавістю й рішучістю, добре всіма знаними. — Ми цього не зробили, та й піти на таке для нас неможливо. Повідомити поліцію означає в кінцевому підсумку повідомити широку публіку. А цього ми особливо хочемо уникнути.

— Але чому, сер?

— Тому, що документ, про який іде мова, неймовірної, величезної ваги, його опублікування може дуже легко, майже напевно, призвести до негайних ускладнень в Європі. Не буде перебільшенням сказати, що від цього залежить бути війні чи миру. Якщо цей документ не вдасться знайти й повернути цілком таємно, то тоді його взагалі можна не розшукувати, оскільки люди, які ним заволоділи, переслідують, очевидно, одну-єдину мету — зробити так, щоб його зміст набрав широкого розголосу.

— Розумію. А тепер, містере Трелоні Хоуп, я буду вам вельми вдячний, якщо ви з усіма подробицями розповісте мені, за яких обставин зник ваш документ.

— Це можна зробити в кількох словах, містере Холмсе. Цей документ — лист від одного іноземного монарха — було одержано шість днів тому. Він настільки важливий, що я жодного разу не залишив його в своєму сейфі, а щовечора забирав додому на Уайтхол-Терас і тримав у спальні в замкнутій дипкур’єрській валізі для офіційних паперів. Він перебував там і вчора ввечері. В цьому я впевнений. Правду кажучи, я відчиняв валізу, коли одягався для обіду, й бачив документ усередині. Сьогодні вранці він зник. Дипкур’єрівська валіза стояла поряд із дзеркалом на моєму туалетному столику. Я сплю чутливо, моя дружина теж. Ми обоє ладні заприсягтися, що ніхто вночі в кімнату не заходив. А проте я повторюю, що папір зник.

— О котрій годині ви обідали?

— О пів на восьму.

— Ви довго не лягали спати?

— Моя дружина поїхала в театр. Я чекав її. Ми пішли в спальню о пів на дванадцяту.

— Отже, протягом чотирьох годин валіза залишалась без догляду?

— Нікому не дозволено входити в спальню крім покоївки вранці і мого камердинера або служниці моєї дружини протягом решти дня. Обоє — вірні слуги, вони давно живуть у нас. Крім того, ніхто з них просто не міг знати, що у валізі лежить щось більш цінне, ніж звичайні службові папери.

— Хто знав про існування цього листа?

— В моєму домі ніхто.

— Але ваша дружина, мабуть, знала?

— Ні, сер. Я нічого не казав моїй дружині, поки не побачив сьогодні вранці, що лист зник.

Прем’єр схвально кивнув головою.

— Я завжди знав, сер, яке у вас велике почуття обов’язку, — мовив він. — І переконаний: в тому, що стосується такої важливої таємниці, воно теж виявилось вище від найтісніших сімейних уз.

Міністр у європейських справах уклонився.

— Цілком справедливо, сер. До сьогоднішнього ранку я й словом про лист до дружини не обмовився.

— А чи не могла вона здогадатися сама?

— Ні, містере Холмсе, вона не могла здогадатись, та й ніхто не міг здогадатись.

— А раніше у вас пропадали документи?

— Ні, сер.

— Хто тут, в Англії, знав про існування цього листа?

— Вчора про нього було повідомлено кожного члена кабінету, але цього разу зобов’язання зберігати таємницю, яким супроводжується кожне засідання, було ще підсилено урочистим застереженням з боку прем’єр-міністра. Боже мій, подумати тільки, що всього за кілька годин я сам загубив його!

Гримаса відчаю спотворила гарне обличчя Трелоні Хоупа, руки рвонули волосся. На мить перед нами відкрилась природна суть цієї людини — поривчастої, пристрасної, гостровразливої. І зразу ж усе знову сховалось під аристократичною маскою, і він спокійним голосом закінчив:

— Крім членів кабінету про лист знають два, можливо, три міністерських чиновники. І більше ніхто в Англії, містере Холмсе, запевняю вас.