Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Я дістаю свій рисунок і порівнюю його з тим приміщенням, яке міститься піді мною. Воно виглядає трохи меншим, ніж я намалювала.

Я йду назад до кручених сходів і спускаюся вниз до перших дверей.

Стоячи на дні трюму, можна зрозуміти, чому він виглядає меншим, ніж на моєму рисунку. Він наполовину заповнений.

Щось квадратне, півтора метра заввишки, під блакитним брезентом.

За допомогою викрутки я проробляю дві дірочки в брезенті й розриваю його.

Побачивши шпали в трюмі, можна було б подумати, що ми прямуємо до Гренландії, щоб прокласти сімдесят п’ять метрів залізниці й відкрити залізничну компанію. Та під брезентом — купа рейок.

Але їх не можна буде прикріпити до шпал. Вони зварені у велику квадратну конструкцію, з дном із сталевого кутика.

Мені це щось нагадує. Але я не намагаюся пригадати, що саме. Мені тридцять сім років. З віком кожна річ починає викликати спогади про будь-яку іншу річ.

Опинившись знову в твіндеку, я дивлюся на годинник. У цю хвилину в пральні має бути тихо. Мене можуть викликати. Хтось може пройти мимо.

Я проходжу далі у бік корми.

Судячи з вібрації корпусу, гвинт повинен бути десь навскоси піді мною. Згідно з моїм кресленням, до нього ще п’ятнадцять метрів. Тут палуба розділена перегородкою, в якій є двері. Яккельсенів ключ до неї підходить. За дверима червона чергова лампочка з вимикачем. Я не вмикаю світло. Мабуть, я стою під низькою кормовою надбудовою. За весь час, проведений на судні, я жодного разу не бачила, щоб вона була відчинена.

Двері ведуть у маленький коридор з трьома дверима по обидва боки. Ключ підходить до перших з них правобіч. Для Педера Моста і його друзів не існує зачинених дверей.

Ця кімната ще зовсім недавно була однією з трьох невеликих кают по лівому борту. Тепер перегородки знесені, тож утворилося одне приміщення — склад. Уздовж стін лежать бухти шістдесятиміліметрового нейлонового каната. Плетені поліпропіленові мотузки. Вісім комплектів восьмиміліметрової подвійної мотузки «кермантель» яскравих, альпійських, безпечних кольорів — давно знайомої мені по материковому льоду. Кожен комплект коштує 5000 крон, може витримати п’ять тонн, і це єдина у світі мотузка, яка розтягується на чверть своєї довжини.

Під стропами лежать алюмінієві драбини, фірнові якорі, намети, легкі лопати і спальні мішки. На металевих гаках, угвинчених у стіну, висять льодоруби, скельні молотки, ключки, карабіни, амортизатори і льодобури. І вузькі, що нагадують штопор, і широкі, які створюють такий отвір, що в нього угвинчують льодовий циліндр, так що можна утримати слона.

У металевих шафах, що тягнуться вздовж стін, відчинено кілька дверей, усередині лежать шлямбурні гаки, сонцезахисні окуляри, ящик із шістьма висотомірами «Томмен». Рюкзаки без рами, чоботи «Майндль», страхувальні комплекти — все прямо із заводу, упаковане в прозорий поліетилен.

Приміщення по правому борту також зроблене на місці трьох кают. Тут здебільшого драбини і мотузки, вогнетривка шафа з написом «Explosives»,[52] яка, на жаль, не відмикається Яккельсеновим ключем. У великих картонних коробках три однакових зразки якісної данської продукції — три двадцятидюймових «Manual winches» від Софуса Беренсена — ручні лебідки з трьома зубчастими передачами. Я не дуже розуміюся на передавальних числах. Але вони великі, як бочки, і здається, що можуть підняти локомотив.

Я вимірюю кроками довжину коридору. У мене виходить п’ять з половиною метрів. Там, де коридор закінчується, на рівень палуби піднімається трап. Нагорі розташовані вбиральня, кімната з фарбою, слюсарна майстерня, маленька кают-компанія, яка використовується як укриття від негоди під час роботи на палубі. Я приймаю рішення відкласти їх вивчення до наступного разу.

Але тут я змінюю рішення.

Двері, через які ввійшла, я зачинила на гачок. Можливо, тому, що коридор і маленькі кімнати інакше здавалися б пасткою.

Можливо, щоб побачити, якщо за мною загориться світло.

Тепер до мене доноситься звук. Не дуже гучний. Невеликий шум, якого майже не чути через шум гвинта й удари розбурханого моря об корпус.

Це звук металу, що вдаряється об метал. Обережний, але посилений гучним відлунням приміщення.

Я поспішаю вгору по сходах, щоб вийти на палубу. Нагорі є двері. Мій ключ відсовує собачку замка, але двері не відчиняються. Вони задраєні ззовні. Тоді я кидаюся вниз.

У темряві твіндека я відходжу вбік, сідаю навпочіпки і чекаю.

Вони приходять майже одразу ж. Їх принаймні двоє, можливо, більше. Вони рухаються повільно, досліджуючи дорогою приміщення навколо себе. Спокійно, але не надто турбуючись про те, щоб поводитися тихо.

Я відкладаю ліхтарик на підлогу. І чекаю, що «Кронос» хитнеться на високій хвилі. Коли це відбувається, я запалюю ліхтарик і відпускаю його. Він котиться до правого борту, а його світло бігає по колонах.

Сама я біжу вперед, намагаючись триматися ближче до стіни.

Але мені не вдається їх провести. Переді мною опиняється щось схоже на завіску. Я хочу відкинути її вбік, але вона закутує мене. Тут з’являється ще одна, що закутує верхню частину тіла й обличчя, і я кричу, але звук приглушений товстою тканиною і стає лише дзвоном у моїх вухах, запахом пилу і смаком тканини в роті. Вони обмотали мене пожежними ковдрами.

Не було ніякого насильства, все було зроблено акуратно і без жодного драматизму.

Вони кладуть мене на підлогу. Ковдри притискають щільніше, і з’являється новий запах. Землі і джуту. Поверх ковдр вони натягнули мені на голову один з тих мішків, які я у великій кількості бачила в трюмі.

Мене так само обережно піднімають, і я опиняюся на плечах двох людей, вони несуть мене по палубі, і в голову приходить безглузда і марна думка про те, що я, мабуть, являю собою забавне видовище.

Якийсь люк відчиняється і зачиняється. Спускаючись по сходах, вони тримають мене з двох боків. Сліпота посилює чутливість тіла, але мене жодного разу не вдарили об сходинки. Коли б не те, у що я загорнута, та не інші обставини, можна було б подумати, що це санітари несуть хворого.

Приглушений і водночас близький шум говорить про те, що ми зупинилися біля дверей до машинного відділення. Двері відчиняються, ми проходимо приміщення, і звук знову затихає. Відстань і час тягнуться дуже довго. Мені здається, що минула ціла вічність, коли вони роблять перший крок нагору. Насправді це були лише двадцять п’ять метрів до трапа, що попереду.

Тепер мене підтримує лише одне плече. Я намагаюся звільнити руки.

Мене обережно ставлять