Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

— Куди ж вона зникла? Ви її виграли?

— Виграв.

— Коли? На котрому ходу?

— Що ви мені морочите голову з вашою турою? Коли здаєтесь, то так і кажіть!

— Дозвольте, товаришу, у мене всі ходи записані!

— Контора пише, — сказав Остап.

— Обурлива річ! — загорлав одноокий. — Віддайте мою туру!

— Здавайтесь, здавайтесь, що це за кішки-мишки такі!

— Віддайте туру!

З цими словами гросмейстер, збагнувши, що прогаяння смерті подібне, зачерпнув у пригорщу кілька фігур і жбурнув їх у голову одноокому супротивникові.

— Товариші! — заверещав одноокий. — Дивіться всі! Аматора б'ють!

Шахісти міста Васюки отетеріли.

Не гаючи жодної дорогоцінної хвилини, Остап жбурнув шахівницю в лампу і, б'ючи в раптовій темряві по чиїхось щелепах та лобах, вибіг на вулицю. Васюкінські аматори, падаючи один на одного, ринули за ним.

Був місячний вечір. Остап мчав по срібній вулиці, легко, як ангел, відштовхуючись від грішної землі. Що Васюки не обернулись на центр всесвіту, бігти довелося не серед палаців, а серед дерев'яних хаток з надвірними віконницями.

Позаду мчали шахові аматори.

— Держіть гросмейстера! — ревів одноокий.

— Жульман! — підтримували інші.

— Піжони! — огризався гросмейстер, збільшуючи швидкість.

— Ґвалт! — кричали скривджені шахісти.

Остап застрибав по сходах, що вели на пристань. Перед ним лежало чотириста приступок. На шостій площадці його вже дожидали два аматори, що пробрались сюди манівцями просто узбіччям. Остап оглянувся. Згори котила собачою тічкою тісна група розлютованих прихильників оборони Філідора. Відступу не було. Тим-то Остап побіг уперед.

— От я вас зараз, сволота! — гаркнув він хоробрим розвідникам, кидаючись з п'ятої площадки.

Перелякані пластуни ухнули, перекинулись за поруччя і покотились кудись у пітьму пагорків і схилів. Шлях був вільний.

— Держіть гросмейстера! — котилося згори.

Переслідувачі бігли, стукаючи по дерев'яних приступках, наче підбиті кегельні кулі.

Вибігши на берег, Остап подався праворуч, шукаючи очима човен з вірним йому адміністратором.

Іполит Матвійович ідилічно сидів у човнику. Остап бухнув на лаву і завзято почав відгрібати від берега. Через хвилину в човен полетіло каміння. Один із них підбив Іполита Матвійовича. Трохи вище вулканічного прища у нього виросла темна ґуля. Іполит Матвійович втяг голову в плечі і зарюмсав.

— От іще макуха! Мені мало голову не одірвали, і я нічого: бадьорий і веселий. А якщо взяти до уваги іще п'ятдесят карбованців чистого прибутку, то за одну ґулю на вашій голові — гонорар досить пристойний.

Тим часом переслідувачі, тільки тепер зрозумівши, що план обернення Васюків на Нью-Москву провалився і що гросмейстер вивозить з міста п'ятдесят кровних васюкінських карбованців, сіли у великий човен і з криками вигрібали на середину ріки. У човен набилося чоловік тридцять. Усім хотілося взяти участь у розправі з гросмейстером. Експедицією командував одноокий. Єдине його око блискало вночі, як маяк.

— Держи гросмейстера! — волали в перевантаженій барці.

— Наддайте, Кисо! — сказав Остап. — Коли вони нас доженуть, я не зможу ручитися за цілість вашого пенсне.

Обидва човни йшли вниз за водою. Відстань між ними зменшувалась. Остап підупадав на силах.

— Не втечете, сволота! — кричали з барки.

Остап не відповідав: було ніколи. Весла виривалися з води. Вода потоками вилітала з-під ошалілих весел і потрапляла в човен.

— Катай, — шепотів Остап самому собі.

Іполит Матвійович мучився. Барка тріумфувала. Високий її корпус уже обходив човничок концесіонерів з лівої руки, щоб притиснути гросмейстера до берега. Концесіонерів дожидала сумна доля. Радість на барці така була велика, що всі шахісти перейшли на правий борт, щоб, порівнявшися з човником, переважними силами напасти на злочинця-гросмейстера.

— Бережіть пенсне, Кисо! — розпачливо крикнув Остап, кидаючи весла. — Зараз почнеться!

— Панове! — вигукнув раптом Іполит Матвійович півнячим голосом. — Невже ви будете нас бити?

— Іще як! — загриміли васюкінські аматори, збираючись стрибати в човен.

Але в цей час сталася смертельно образлива для чесних шахістів цілого світу подія. Барка несподівано перехилилась і правим бортом зачерпнула воду.

— Обережніш! — писнув одноокий капітан.

Та було вже пізно. Надто багато аматорів скупчилось на правому борті васюкінського дредноута. Перемінивши центр ваги, барка перестала вагатись і, згідно із законами фізики, перевернулася.

Загальний зойк порушив спокій ріки.

— Уау! — протягло стогнали шахісти.

Цілих тридцять аматорів опинились у воді. Вони швидко випливали на поверхню і один по одному чіплялись за перевернуту барку. Останнім причалив одноокий.

— Піжони! — захоплено кричав Остап. — Чому ж ви не б'єте вашого гросмейстера! Ви, коли не помиляюсь, хотіли мене бити?

Остап описав коло, огинаючи потерпілих аварію.

— Ви ж розумієте, васюкінські індивідууми, що я міг би вас поодинці утопити, але я дарую вам життя. Живіть, громадяни! Тільки, творця всесвіту ради, не грайте в шахи! Ви ж просто не вмієте грати! Ех ви, піжони, піжони… Їдьмо, Іполите Матвійовичу, далі. Прощайте, одноокі аматори! Боюсь, що Васюки центром світобудови не стануть. Я не думаю, щоб майстри шахів приїхали до таких дурнів, як ви, навіть якби я їх про це просив. Прощайте, аматори сильних шахових відчуттів! Хай живе «Клуб чотирьох коней»!